Каїн і Авель

– Тодi лягай спати, – звелiла вона.

Владек пiднявся сходами, подумки благаючи Бога, щоб той чоловiк дозволив йому пожити з ними. Вiн повiльно роздягнувся i лiг у лiжко. Воно було занадто чистим, простирадла занадто бiлими, а матрац – занадто м’яким. Вiн скинув подушку на пiдлогу, але так втомився, що впав у сон, незважаючи на комфортнiсть свого ложа. На вулицi вже стемнiло, коли хлопця розбудив вiдгомiн якихось голосiв. Вiн не мiг сказати, скiльки проспав. Хлопець пiдкрався до дверей, вiдчинив iх i прислухався до бесiди, що вiдбувалася на кухнi внизу.

– Ти дурна жiнка! – почув пронизливий голос Владек. – Не тямиш, що могло статися, якби тебе впiймали? Тебе вiдправили б до таборiв, а я втратив би роботу.

– Але якби ж ти побачив його, Петре… Це було схоже на полювання на тварин.

– Отже, ти вирiшила перетворити нас на здобич для мисливцiв? – огризнувся чоловiк. – Чи ще хтось його бачив?

– Нi, – видихнула жiнка, – я так не думаю.

– Дякувати Боговi хоч за це. Вiн повинен негайно забиратися, перш нiж хтось дiзнаеться, що вiн тут узагалi був.

Це – наша едина надiя.

– А куди вiн може пiти, Петре? У нього ж нiкого немае. А я завжди хотiла мати сина.

– Менi байдуже, що ти там хотiла або куди вiн подiнеться! Вiн – не наша вiдповiдальнiсть. Треба позбутися його – i негайно.

– Але, Петре, я думаю, що вiн шляхтич. Гадаю, що його батько був бароном. Вiн носить срiбний браслет на зап’ястi, а на ньому слова…

– Це лише погiршуе ситуацiю. Ти ж знаеш, якоi думки дотримуються нашi новi вождi.

Нiякоi шляхти, жодних привiлеiв. Нас навiть не вiдправлять до табору – просто розстрiляють.

– Ми завжди хотiли сина, Петре… Невже не можемо взяти на себе цей ризик, який рiдко випадае у життi?

– У твоему життi, мабуть, але не в моему. Кажу, що вiн мае пiти i зникнути.

Владеку бiльше нiчого не потрiбно було чути. Єдиний спосiб, яким вiн мiг допомогти своiй добродiйцi, – зникнути безслiдно вночi. Вiн миттю вдягнувся i поглянув на лiжко, сподiваючись, що йому не знадобиться iще чотири роки, щоб заночувати в такому знову.

Вiн уже вiдчиняв вiкно, коли дверi розчахнулися i залiзничний начальник зайшов до кiмнати. Це був крихiтний чоловiчок, не вищий за Владека, з великим черевом i голомозою макiтрою, на якiй виднiлося кiлька сивих волоскiв, прилиплих до його черепа. Господар носив окуляри без оправи, якi пiд кожним його оком залишали маленькi червонi пiвкола. Вiн дивився на Владека. Владек дивився на нього.

– Ходiмо вниз, – наказав чоловiк.