Каїн і Авель

Владек неохоче пiшов за ним на кухню. Жiнка сидiла за столом i ридала.

– Тепер послухай, хлопче, – сказав господар.

– Його iм’я – Владек, – втрутилася жiнка.

– Тепер послухай, хлопче, – повторив чоловiк. – Ти халепа для нас, i я хочу ii спекатися якнайшвидше. Я скажу те, що готовий зробити, щоб тобi допомогти.

Владек лупав на нього очима, усвiдомлюючи, що лише залiзничний начальник може йому допомогти.

– Я дам тобi квиток на потяг. Куди ти хотiв би поiхати?

– До Одеси, – вiдповiв Владек, навiть не знаючи, в якiй вона сторонi чи скiльки це коштуватиме, знаючи лише, що це наступне мiсто на мапi лiкаря Дуб’ена на шляху до свободи.

– Одеса-мама, рай для злочинцiв, достойне мiсце для тебе, – усмiхнувся чоловiк. – Ти будеш там серед своiх.

– Нехай вiн залишиться з нами, Петре… Я попiклуюся про нього, я…

– Нi, нiколи! Я скорше дам тiй сволотi грошей.

– Але як вiн зможе пройти повз варту? – благала жiнка.

– Я дам йому квиток i робочу перепустку до Одеси.

Чоловiк обернувся до Владека.

– Пiсля того як потрапиш на той потяг, хлопче, якщо я колись iще раз побачу або почую про тебе знову в Москвi, тебе заарештують як волоцюгу i запроторять до найближчоi буцегарнi. І ти повернешся до того табору так швидко, як тiльки ешелон зможе дiстатися туди, якщо тебе до цього не розстрiляють.

Чоловiк зиркнув на настiнний годинник: п’ять по одинадцятiй. Тодi вiн звернувся до дружини.

– Є потяг, який iде до Одеси опiвночi. Я вiдвезу його на вокзал й особисто посаджу у вагон. Маеш якийсь багаж, хлопче?

Владек намiрився сказати «нi», але тут втрутилася жiнка i сказала:

– Атож, я пiду i принесу його.

Вона зникла на якийсь час. Владек i залiзничний начальник дивилися один на одного з взаемним презирством. Годинник ударив лише раз за ii вiдсутнiсть, поки вони мовчали. Владек думав про майбутню подорож. Коли жiнка повернулася, вона несла великий пакунок, загорнутий у брунатний папiр i пере’язаний мотузкою. Владек поглянув на неi й уже зiбрався протестувати, але, зазирнувши у стурбованi очi, побачив у них такий страх, що тiльки й зумiв вичавити:

– Дякую.

– Поiси, перш нiж пiти, – запропонувала жiнка, пiдсуваючи до пiдлiтка тарiлку холодноi юшки.

Той послухався, i хоча його висхлий шлунок тепер був повний, вiн ковтав страву якомога швидше, не бажаючи накликати iще бiльше неприемностей.

– Тварина, – буркнув чоловiк.

Владек поглянув на нього з ненавистю в очах. Йому було шкода жiнку, залежну вiд такоi людини на все життя.