Людина (збірник)

– Нiхто не е управнений мати бажання, котрi в життi другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я iх не можу визнавати. Сама есьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсiди, що не вийду за К-го i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…

– Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! – говорив вiн бiля неi засапаним голосом.

– Позавтра довiдаеться, що не стану його жiнкою…

– Олено, змилуйся над твоею нещасною матiр’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.

– Маете ви, може, надi мною милосердя? – питала вона з несказанним огiрченням. – Бере, може, хто мою думку i чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене i пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячоi самостiйноi людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я – не я…

– Яка подяка за моi безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова.

 – Що живе в твоiм безталаннiм серцi!

– Правда, мамо, i те, що виплекалось…

– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.

Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.

– Вашi слова, тату, мене не болять… – говорила. – Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити.

На мене не мае вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не мае розумiння чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе iй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маемо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.

– Я тобi маю лише стiльки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освiдчення К-го.

Ти ще неповнолiтня, а тепер – iди!

Вона знову станула, наче прикована, а ii очi засвiтились чудно.

– Так? – сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Тее «щось», що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неi мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.