Людина (збірник)

Чудно-приемне чувство так i обгорнуло його. Вiн знов нахилився крихiтку, i iх погляди стрiнулись. В ii очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв хвилину в ii гарне лице з очевидною приемнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:

– Я i не допустив би, щоб ви самi iхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйно лишити. За чотири днi мушу знов iхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.

Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала:

– Хочу…

Дальша iзда вiдбулась супокiйно, i лiвий iшов послушно, неначе дитина.

Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях ii обличчя, на ii устах. Такою вiн ii ще не бачив i не чув, щоби вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi ii родичiв, хоч лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер iхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчувае ii дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се бувае у других дiвчат. Неподалiк ii помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб ii завезти аж перед дiм, вiдповiла живо:

– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. – Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не iздили так напрасно[33 - Напрасно – рвучко, швидко.] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi.

Ви надто вiдважнi…

Вiн схилився i поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.

– Добре! Смiю, однак, за чотири днi по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн обернув вiзок i вiд’iхав. Ще раз оглянувся на неi i поздоровив ii. Вона стояла, випроставшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася на нього. Опiсля з’явилось тее неприязне «щось» у неi мiж очима, i здалось, що ii горда постать западаеться в себе… З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому.

Ледве що замiчала поздоровлення деяких знакомих газдiв…

* * *

Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв ii. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала, одначе, привiтно i лагiдним голосом. При прощаннi вiн поцiлував знову у руку, а вона просила його приходити.

– Розумiеться! – кликнув вiн радiсно.