Сталіна не було

Жах народить брехню. Брехня у всiх на вустах.

Кожну правду зiпсують жахом своiм.

Я прутнем був, що стирчить з висоти земноi.

Дивись, Нащадку, що вчинили зi мною.

Ти збережеш народ, як зберiгав його я.

Але настане i черга Твоя, ох, настане i черга Твоя.

Перун пливе, i натовп невiрних чад

дивляться з пагорбiв, i кричать, кричать,

галасують з пагорбiв i кричать: «Давай,

видибай, Перуне, Боже, давай, випливай!»

Перун пливе. Хмари пливуть над ним.

Перун виплива, Днiпро тече по вусах йому струменем золотим,

гримить на порогах, охоплюе острови,

що ними хвилями ходить ковдра висохлоi трави.

Монолог

В такий час треба вмiти

тримати рота на замку,

каже викладач

лiтератури Вiкторiя.

Вона запевняе, що

ii телефон прослуховуеться.

Вiкторiя, як i багато людей тут, —

напiвросiянка,

напiвукраiнка, але

iдентифiкуе себе

з росiйською культурою.

Вона схвалила б анексiю Харкова.

На щастя, ii дочка скоро виходить замiж

за москвича i стане росiйською громадянкою,

радiе вона;

шкодуе вона лише про те, що наречений —

слабовiльна нiкчемна людина.

Вiкторiя вважае украiнську

лiтературу другосортною,

так само як i украiнський театр:

сумiш

авангардистського

перформенсу i буфонади —

пояснюе вона

зi страдницьким

виразом обличчя

*

Це не мiй верлiбр, просто

я вирiшив розташувати в стовпчик

переклад фрагмента статтi

з Франкфуртськоi газети.

Вони друкують такi монологи,

тому що потрiбна зрiвноважена позицiя,

тому що потрiбно вислухати iншу сторону.

Я хочу бачити ваги, на яких

зважують моральну позицiю.

Я хочу кинути на цi ваги

осколки мiн, снарядiв,

нестримне вихваляння Гiркiна,

маскулiннiсть великого Мотороли,

iстерики лiтнiх жiнок, купленi

за мiзерно малi грошi.

І головне – страждальницький вираз обличчя

викладача лiтератури Вiкторii.

Це вигадане iм’я, але

не слiд забувати, що Вiкторiя – це перемога.

? ? ?

в нашiй мовi рима Украiна-руiна

щось звичне, як кров та любов,

як новина й провина,

як покров Владичицi та покров Христов,

во iм’я Матусi та Сина.

Бо в руiнi е велич минулих столiть,

вiчна слава, як явiр над рiкою стоiть,

вiчна пам’ять, як човен по рiчцi пливе,

вiчне Слово у серцi живе.

Так, руiна – уява, вона – будiвник,

за хвилину збудуе той свiт, який зник,

залишив тiльки брами й фрагменти стiни.

Ой, козаче, дивись, не стогни.