Хмари

Вiн любив науку для науки i все загрiбався в фiлософiю глибше й глибше. Бiльше й бiльше вiн засиджувавсь над книжками до пiзньоi ночi. І не раз Степанида пiзньою добою входила в кабiнет, просила його кинуть книжки, виривала навiть з рук i, розсердившись, гасила свiтло. Або часом вона входила з сестрою з гiтарою в руках i давала йому несподiвану серенаду. Обидвi сестри починали грати, спiвать, починали балакать, смiятись. Дашкович знехотя мусив одривать очi од книжки, сварився, але, забалакавшись з ними, вставав од стола, курив сигару, ходив по кабiнетi й слухав музику.

– Та вийди-бо в залу! – говорила до його жiнка. – Дивись, яка в нас зала просторна, чисто опоряджена. Чи вже ж пак тобi нема де походить?

– Та одчепись собi! Хiба ж ти не бачиш, що я маю дiло.

– Не дiло нам голова, а ми голова дiлу!

І Степанида без церемонii брала його за руку i витягала в залу. Марта помагала iй. Фiлософ мусив виходить в залу, хоч через силу, i гуляти. Побалакавши, погравши на гiтарах, сестри одпускали Дашковича до кабiнету, а самi розходились до свого хазяйства.

– Коли б пак була знала, що то за людина фiлософ, то була не йшла за тебе замiж, – говорила Степанида, сидячи з роботою в руках на софi в кабiнетi свого мужа.

І часом до пiвночi вона сидiла в його кабiнетi, вишиваючи що-небудь або плетучи. А вiн не звертав на неi нiякоi вваги. Степанида тiльки поглядала на його гладенький високий чистий лоб, нахилений над папером або над грецькою книжкою, на брови, що все були трохи стягнутi посерединi лоба i насупленi над очима.

– Одже життя мое не дуже веселе з таким вченим чоловiком. Моя сестра щасливiша з Воздвиженським. Вiн, хоч i хамулуватий, i зателепуватий, але говорючий, веселий. З ним життя було б трохи милiше. Вiн накричить повну хату, пожартуе з жiнкою. – І ii знов взяла зависнiсть до своеi сестри, як позавидувала вона в той день, коли та заручалась з Воздвиженським.

– Розкажи менi, Василю Петровичу, що ти думаеш i пишеш? – спитала раз Степанида, побачивши, що ii чоловiк покинув перо й обперся об спинку стiльця в спокiйнiй позi.

– Я думаю те, що тобi в голову не помiститься, – одказав вiн, осмiхаючись.

– А може, й помiститься! – промовила Степанида, дивлячись на його задуманий лоб, обрямований густим чорним волоссям, на його спокiйну й поважну постать.

Тихо осмiхаючись, Дашкович почав розказувать iй про фiлософа Канта. Жiнка слухала, слухала, роззявила рота, позiхнула з усiеi сили й зареготалась на всю хату.