Епоха слави і надії

Правда, через пронизливий осiннiй вiтер, який ганяв по тротуарах опале жовте листя, бажаючих прогулятися було явно не багато. Застебнувши блискавку на куртцi до самого пiдборiддя, Нiколас поспiшив до припаркованих вздовж узбiччя таксi i прослизнув на задне сидiння першого – липшого автомобiля.

– Доброi ночi, сер. – По – англiйськи церемонно привiтався водiй. – Куди iдемо?

– Доброi, – кивнув Нiколас. – Я давно не був в Лондонi. Хотiлося б просто покататися по нiчному мiсту.

– Як скажете, – рикнув мотор, i машина плавно рушила з мiсця.

Вiдкинувшись на спинку сидiння, Нiколас намацав у кишенi свiй заповiтний талiсман, з яким не розлучався, куди б не занесло його життя – невеликий, розмiром з долоню – ловець снiв. Так непомiтно сон, що вислизав вiд Нiколаса добру половину ночi, наздогнав його на задньому сидiннi лондонського таксi.

Через якийсь час помiтивши, що пасажир мiцно заснув, водiй припаркувався бiля непримiтноi закусочноi, яка, судячи з виду, пережила своi кращi часи рокiв з десять назад, не менше.

Тихенько покрехтуючи, вiн виповз з машини i, трохи згорбившись через роки сидячоi роботи, сховався за обшарпаними дверима. Чашкою теплого чаю, як вiн спочатку розраховував, не обiйшлося. Його друзi, такi ж постiйнi клiенти, якраз зiбралися за бiльярдним столом. Зiгравши кiлька партiй, водiй сiв назад за кермо, на вулицях зовсiм розвиднiлось. Повернувшись до готелю, вiн розбудив пасажира.

У втомленого i невиспаного Нiколаса, що клiпав очима, не знайшлося нi сил, нi бажання сперечатися з пред'явленою сумою за сто дванадцять миль поiздки.

Вiн тiльки охриплим зi сну голосом запитав, чи можна розплатитися картою i поспiшив в готель, щулячись вiд вiтру, що здавався крижаним пiсля теплого салону.

В номерi Нiколас спiшно кинув на тумбочку зв'язку ключiв i, на ходу роздягаючись, пiшов прямо в душ, щоб, як слiд прокинутися. Вiн вiдшукав рукою вимикач i безлiч лампочок з матового скла освiтили примiщення розслабляючим, м'яким свiтлом. Хоч кiмната i була вiдносно невеликою, поеднання малахiтово-чорного кахлю i розташованих по периметру дзеркал надавало iй схожiсть з дзеркальним лабiринтом.

Спершись лiктем об мармурову стiльницю, Нiколас похмуро подивився на свое вiдображення в найбiльшому дзеркалi.

Наiжачив i без того кошлате волосся i плеснув холодною водою собi в обличчя. Це допомогло трохи освiжитися, i тепер свiт не здавався таким поганим, як кiлька хвилин тому. Не дивлячись, зiрвав з гачка рушник i промокнув залитi водою очi.