Крижане кохання ГУЛАГу

Інцидент було так-сяк залагоджено, i всi методично заходилися поiдати тiстечка iз заварним кремом i краплиною варення, нiби кривавою калиною, на кожному… Олексiй мовчав.

– То ти, значить, пишеш вiршi украiнською?.. – Тихо проказала Галя. – А давайте якоiсь пiснi нашоi заспiваемо? Я так сумую за Павелками й пiснями… Бувало, сядеш, натомлений, працею зморений, пiсля цiлого дня гарування на колгоспному полi, i як спiваеш-спiваеш…

– Ти не лякайся, що босенькi нiженьки вмочиш в холодну росу… – мелодiйно вiдказала Наталя й пiдперла пiдборiддя рукою, замислившись про щось свое.

– Я ж тебе, вiрная, аж до хатиноньки сам на руках однесу… – Заспiвав Микола й обiйняв молоду дружину.

– То ви ж молодята? А я i не привiтала! – Враз по тому згадала й сплеснула в долонi Наталя. – Де тобi, Миколо, житло видали?

– Та ще немае ордера… – знiтився вiйськовий. – Чекаемо з дня на день. А Галя вчора випустилася з Драгоманова. Не знаемо, що робити. В iнститутський гуртожиток тепер – зась.

– Але ж направлення, Галочко, вам кудись дали?

– Аж в мiнiстерство освiти! – Радiсно прощебетала дiвчина. – Інспектором по Криму. Тепер iздитиму туди перевiряти школи.

– Ого… Вiтаю! А пожити можете поки що в нас, молодята, – пiдморгнула Наталя.

Я.

Ти завжди був впертим. Завжди був моiм i не моiм водночас. Навiть собi нiколи не належав… Однак чи це й справдi мае якесь значення?

Ти тiльки пиши. Збирай на крижинах своеi пам’ятi лiтери в слова.

Пиши, бо я знаю, що те – це е едине, що робить тебе щасливим. Так, звiсно, ти менi заперечиш. Що е я. І я – твое щастя i доля. Однак ти просто пиши. Бо я бачу що е твоiм хистом i долею. Це залишиться поза нами, мiж нами i пiсля нас. Твоi слова. Бо рукописи не горять. Горять тiла. Спаленi, перемеленi системою. Горять душi в неопалимому вогнi болю й печалi. А слова не горять. Їх контора пише. Навiть тi, твоi, незаписанi. Завжди е хтось, хто iх фiксуе, коли в кав’ярнi не знайдеться серветки, аби невпевненою рукою нашкрябати iх олiвцем. Не хвилюйся, мiй любий, все, що ти сказав колись цiнного – небезпечне, неблагонадiйне, вороже системi, чуже й чужде – все записано.

Але ти просто пиши.

Думки своi пиши, радощi й болi. Бо потiм забудеться. Потiм буде не так i не те. Буде iнше. А це, теперiшне… Ох, як же менi тяжко пояснити тобi зараз… Ти просто пиши там, у своему такому далекому зараз, п’ятдесят четвертому.