Світлина Хресної Матері

Роман добре пам’ятав, коли востанне чув цю мелодiю, i йому раптом стало якось не по собi… Нiби щось вiдгукнулось в серцi на цей джаз. На цю композицiю, котру вiн чув нiби в iншому життi…

Люсю вiн так i не навiдав в жоднiй зi своiх попереднiх вiдпусток. Спочатку бажання побачити кохану було нестерпним. І воно свербiло йому не так помiж нiг, як в серцi. Роман був впевнений, що закохався по-справжньому. І насправдi, хоча юнак i обiцяв не турбувати ii пiд час служби, ще в груднi Роман iй написав, але вiдповiдi не отримав.

Роман почекав до березня i наважився знову написати. В листi грозився, що прийде в гостi, що вони пiдуть гуляти на Днiпровськi кручi i слухатимуть улюблений обома джаз до запаморочення… Поки обом не набридне. А потiм, коли пiдуть до нього додому, вiн палко цiлуватиме ii, пеститиме до запаморочення, вiдчуватиме кожним сантиметром ii тiло… Вiдповiдь на другий лист не примусила себе чекати. Люся написала, що хоче, аби вiн вiд неi вiдчепився. Що в неi вже другий кавалер, навiть бiльше – вона заручена. Ось так. Мабуть саме тодi в ньому почалися невiдворотнi змiни. Життя на цивiлцi стало видаватись якимось остогидлим, брехливим, несправжнiм… І вiн почав тiкати в чiтку, рiвну i без загогулин вiйськову муштру. Там було надiйно, в том середовищi, все зрозумiло. Своi не зраджували, а чужi могли хiба що вбити, але не вирвати з м’ясом з грудей серце.

Роман зi злiстю згадав того недолугого листа, перехиляючи в антрактi третю чарку дорогого коньяку в буфетi.

Його серце стислось вiд болю. Може, вiн щось не те зрозумiв з того листа? Як би йому хотiлось його перечитати… Однак зробити Роман цього нiяк не мiг, бо прикурив вiд нього цигарку i таким чином позбувся його майже вiдразу, такий був злий на Люсю. Гадав: «Ось зараз спалю – i край. Бiльше нiколи про неi не згадаю». Але ж нi… Спалити клаптик папiрця виявилося набагато простiше, анiж видерти почуття зi свого серця.

Повернувшись до переповненоi зали, Роман раптом вiдчув дивну рiч.

Нiби Люся тут разом з ним. Романове серце почало шалено калатати в грудях, i почуття, давно притишене новою, вiйськовою дiйснiстю, таке забуте… раптом з’явилось перед ним i стало непорушно стiною, нiби проказуючи: «Диви, я е. І ти нiчого не вдiеш зi мною, як не крути i куди не тiкай. Ось так». Вiн подивився на свою руку, i йому здалось, що дiвчина стискае його зап’ясток цупкими пальцями i пiдборiддям кудись вказуе.