Світлина Хресної Матері

Леонiд Іванович кинувся до бородатого дiда без вiку, в котрому впiзнав свого батька. А новий шаман, котрий колись давно, до сибiрського заслання та iнiцiацii був таки його батьком i носив iм’я Іван Краузович, зумiв щось вiднайти всерединi себе i з усмiшкою, котра була помножена в тисячу разiв на сльози радостi, вiдповiв йому навзаем палкими обiймами.

– Батьку..! Іване, Іване Краузовичу…! – гарячково шепотiв Леонiд Іванович, котрому враз стало зовсiм мало лiт, i нiби не було помiж ними розставання, не було вiйни i того всього мракобiсся по тому…

– Іван Краузович? – повторив пошепки старий беззубий бородань.

 – Льоньо, я вже давно не Іван Краузович…

– Та як? Ви що, все забули? – зi здивуванням вимовив Леонiд.

– Я все вiдпустив, Льоньо…

– А як же мама, батьку? Ви пам’ятаете маму? Та що ви таке кажете? – не здавався Леонiд, поправляючи на перенiссi окуляри руками, що тряслись. – Ви ж взнаете мене?.. Що трапилось з вами?..

– Я став iншим, – видихнув Шаман.

 – Хочеш трав’яноi настоянки, синку? Пiдемо, пiдемо звiдси… Я поясню.

– Батьку… – ще раз з розпачем вимовив Льоня, що перебував у шоцi.

Новий шаман тодi, себто Іван, Іван Краузович, який наразi носив нове iм’я пiсля iнiцiацii в Знання, однак те не називав нiкому, i лише летяги звичайнi, та й тi лише подумки, могли його цим таемним iм’ям називати, поплескав сина по плечу i легенько пiдштовхнув чоловiка до виходу з залюдненоi зали. А бiлки за вiкном Будинку вчених Новосибiрського Академмiстечка лише зацокали кедровими горiшками, сидячи на гiлцi прадавнього дерева.

Змiни. Коло знову замкнулось i замикатиметься невпинно знову i знову.

* * *

Перед вiд’iздом Леонiда Івановича до цивiлiзацii пили настоянку трав коло вогнища на подвiр’i маленького будиночку шамана. Десь там, бiля того вогнища, ще кiлька днiв тому старий шаман ступив на тонкий лiд болота, пiдняв до зiрок руки, нiби вмовляючи над ним змилуватись, i почав танцювати ритуальний танок.

Лiд пiд ним навiть не трiснув, нi… Вiн просто розверзся, приймаючи в себе прадавнього шамана, i той, так само з пiднятими до зiрок руками i не вiдриваючи очей вiд небес, повiльно почав уходити пiд воду. Здавалося, цiла вiчнiсть минула з того часу. Новий шаман тодi вiдразу, як тiльки зайшов всередину iхнього маленького будиночка, зрозумiв, що вiчнiсть прийняла Дядю Стьопу, як називав себе старий шаман.