Світлина Хресної Матері

Просто манера розмовляти в армii змiнилася на дошкульну, коли обов’язково було добити побратима, а не залишити пiдраненим, якщо побачив його слабину. – Вибач, не хотiв…

– То ти таки пiшов по стопах батька? – зиркнула зла мати, котра також вмiла, якщо треба, користуватись цiею вiйськовою тактикою. – Будеш тепер назавжди вiйськовим?

– Якщо так вирiшить керiвництво, – буркнув Роман, широко поставивши лiктi на стiл, як вiн звик робити в армiйськiй iдальнi, демонструючи свiй авторитет, i похмуро зiгнувся в три погибелi над iжею, немов проказував: «Вiдчепися».

Розмова з мамою взагалi не клеiлася. Пiсля армiйськоi муштри в льотнiй учебцi Романа Геннадiйовича було направлено для подальшого проходження служби в 929-й Державний льотно-дослiджувальний центр iменi В. П. Чкалова i вже рiк як залучено до дiяльностi центру як молодого перспективного спецiалiста. Там його свiдомiсть пережила певнi пертурбацii, хоча вони почалися ще в учебцi.

До Феодосii вiн прямував зеленим ДОСААФiвцем з перекачаними бiцепсами i головою, повною всiлякого романтичного лайна про сине небо i круглi парашутнi купола.

Военком, звiсно, не помилився, коли дав йому характеристику саме в цей рiд вiйськ. В учебцi його, борзого, навчили звертатися до старшого за чином на «ви», дотримуватись субординацii, дуже швидко i дуже далеко бiгати з повною амунiцiею i так само швидко iсти. Снiданок – обiд – вечеря – вiдбiй. А мiж тим усiм стрибки – наряди – муштра. Вiчнi, всепереможнi стрибки. Нi, не сине небо, а витяжний фал, що прив’язуе медузу до лiтака, жорсткi приземлення i перекати, а опiсля – синцi i опухлi голеностопи; марш-кидки на п’ять та десять кiлометрiв, тактика i топографiя.

Роман Геннадiйович i думати забув про те, яким поганим був вiтчим. Злiсть на батька вивiтрилась з його макiтри, немов весняний снiг розтанув на сонцi. Натомiсть iхне мiсце зайняли чiткi установки i команди. Про джаз, лагiдну дiвчинку, котру колись зустрiв пiд час зимовоi киiвськоi хуртовини, вiн також думати забув.

Якось не до того було. Та й вже не хотiлося. Ну який буржуазний джаз, погодьтеся шановнi, коли тут такий замiс серйозний.

– Ромчику, ти будеш чай, га? – почув Роман i виринув зi своiх дум.

– Тiльки з цукром i лимоном. І гарячий, не теплий.

– Коли це я тобi наливала не гарячий чай, синку? – з тугою запитала Наталя.

– Не ти, мамо.