Світлина Хресної Матері

В нас просто в учебцi було так: поки чай розiллють по стаканах, то вiн зовсiм вичахне… Не зважай, – Роман мотнув похиленою головою на знак заперечення, нiби унеможливлюючи навiть ймовiрнiсть непотрiбних дебатiв, i знову нахилився над своею тарiлкою. – Можна ще попросити добавки? Будь ласка…

Наталя лише з сумом похитала головою i покiрно поклала своему молодшому сину ще голубцiв на тарiлку. Про себе зауважила, що столовим ножем вiн вже не користуеться. Лише похмуро дивиться з-пiд лоба i поглинае iжу швидко, методично, мовчки…

Ще пiд час проходження курсу молодого бiйця, де «парiнька приметiлi», все як вiн хотiв i вiдбулося, себто все, як вiн мрiяв… Його вiдразу «запросили» на спiвбесiду до особiста.

Роман, звiсно, був щасливий. Як же без того. Поки пiсля школи працював на своему заводi, вiн же саме мрiяв потрапити в структуру, як батько. Так що всiм мрiям його судилося збутися?

І ось тепер – сонячна, осяйна Феодосiя, низькi паркани котроi так незвично викладенi черепашником.

Щоправда, Роман в Чорному морi не купався, бо те було занадто близько, аби про нього мрiяти. Лише постiйно в нього занурювався, чи то пак – приводнявся. З аквалангом i парашутом одночасно.

– Романе? Романе?! Ти зовсiм мене не слухаеш…

– Вибач, мамо, думаю про свою роботу. Що ти сказала?

– Питала, чи будеш тiстечка. Я вчора купила, як тiльки отримала телеграму про твiй приiзд, синку. – Наталя не стрималась i раптом заплакала. – Може до Киева все ж? Навiщо, ну ось скажи менi, навiщо тобi здався той дослiдний центр? Хiба вдома нiякоi роботи тобi не знайдеться? Мало того, що Олексiй носиться зi своiми iдеями щодо украiнськоi мови, немов з-за вугла мiшком прибитий, так i ти тепер, значить…

– Що, мамо? Та кажи вже як е! – Не витримав Роман, таки зiрвався.

– Втрачений, синку, ти немов втрачений для мене…

Роман знав, що буде правильно маму заспокоiти якось, обiйняти… Але щось стримувало його. Вiн голосно вiдсьорбнув пекуче-гарячого чаю з тонкоi порцеляни чашечки з маминого сервiзу.

Знову подивився на маму вороже, з-пiд лоба, немов на чужинку. Потiм, щоправда, опустив своi очi долу, немов сховав iх вiд Наталi. Зковтнув.

– Мамо… смачний чай. Давай, не починай, а?

Наталя мовчки залишила кухню. «Я, той, посуд помию!» – кинув навздогiн Роман i закляк. «Бовдуре, ну який посуд?» – пронеслось в головi, однак запiзно. Мама вже грюкнула дверима так, що шибки в тих задзеленчали.