Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Маркс якось сказав, що друковане слово перетворюе матерiальну боротьбу в боротьбу iдейну, боротьбу плотi i кровi – в боротьбу духовну, боротьбу потреб, пристрастей, емпiрii – в боротьбу теорiй, розуму, форми. Вiн iще мав би додати, що цi незбагненнi метаморфози не можна доводити до абсурду…

Льоня аж пересмикнув плечима, i вiн втупився у вiкно, що виходило на вулицю Карла Лiбкнехта. Через дорогу виднiвся красивий сiрий будинок, також «буржуазний», на останньому, четвертому, поверсi якого мешкав його давнiй товариш Миха.

Льоня зiтхнув i все ж таки наважився попросити:

– Розкажiть про Алю, будь ласка…

Тьотя Зiна якось безпорадно поглянула на нього, i Льоня побачив, як опустились ii руки i повисли безвiльно.

– Ну добре… – вiдказала, вмощуючись до нього спиною на жовту софу, аби хлопець не побачив, як потекли в неi сльози. – Вона завжди була чепурненька, моя дiвчинка. Я тодi вдягла на Алю вiдразу двi сукнi, що пошила незадовго до цього, а зверху – ще одну, стару, адже думала: на новому мiсцi, може, щось вимiняе…

– Ви гадали, вас кудись переселяють?

– Ну, так, звiсно.

Хоча й насторожувало оте: «Хто не з’явиться – буде розстрiляний». Але ж нiмцi завше були вкрай рацiональними i жорсткими. Який наказ тим не завершувався? Зiбрали безлiч людей. І старших, i дiтей. Серед нас були юристи, фiлологи, професори, хiрург iз мого шпиталю… Вiн мав золотi руки, Льоню. Як же його вбивати? Ми всi вiрили, хоча було i якесь передчуття лихого… Проте що нам залишалося?

– А як вас примусили прийти всiх? – не розумiв хлопець.

– А ти б не пiшов, якби твоiм дiтям погрожували розстрiлом? В оголошеннi було написано: «Всi жиди, що мешкають у Киевi та його околицях, повиннi з’явитися з цiнними та теплими речами о сьомiй годинi на жидiвському кладовищi». Я вже не пам’ятаю, як я прийшла додому i вiдразу розказала все чоловiковi. Це було 28-го, 29-го був Судний день, i ми всi мали пiти. Менше нiж за добу мали виконати цей звiрячий наказ…

Льоня почув, що стара жiнка плаче.

Їi тремтливi плечi освiчувало червоне сонце, що виглядало з-за чотириповерховоi сусiдньоi будiвлi. Вiн присiв бiля неi на пiдлогу i поклав руку на ii плече.

– Менi щиро жаль, тьотю Зiно…

– Усi пiшли… Цiлими родинами. Там були також украiнцi чи росiяни, що допомагали нести речi чи вести тих, хто потребував допомоги. З нами поруч iшла, Нiна, росiянка. Вона допомагала сусiдцi, якiй на вигляд було рокiв вiсiмдесят, не менше.