Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

І от стара впала i втратила свiдомiсть, а нiмець вийняв пiстолета i ii пристрелив! У всiх на очах… Можеш уявити, я це бачила! Що я тодi вiдчувала?.. Я зрозумiла, що йду на смерть, i подумала, що в мене тепер нiколи не болiтимуть суглоби, що мене так мучили…

Тьотя Зiна торкнулася сухою, немiчною рукою до колiна.

– А тепер знаеш, що я думаю? Нехай би в мене на тi суглоби зсередини хтось кишки намотував… Усе ж краще, анiж…

– Тьотю Зiно – ви вижили. І це головне, – якось машинально промовив Леонiд.

Вiн справдi радiв, що Зiна Якiвна зосталась живою. Але вже за мить пошкодував про своi слова.

– Синку, мене Бог покарав. Я пережила своiх дiтей. – Стара еврейка замовкла на мить, а потiм продовжила якимось неживим голосом: – Коли застрелили ту бабцю, Нiна почала лементувати, акцент у неi був московський, i чомусь зверталась вона саме до мене: «Видите, тётя, что делается?!» Їi i мене вiдштовхнув нiмець зi словами: «Геть, росiянки!» Я впала i вдарилась головою об щось, може, бровку.

А прийшла до тями лише кiлька днiв по тому… Мене хтось упiзнав i привiз у шпиталь. Потiм сказали, що я два днi марила. А тепер що менi лишаеться, Льоню? Я щодня ходжу туди. Запах там спочатку стояв такий, що я вила…

Капiтан-лейтенанту, хоча вiн повсякчас бачив смерть у бою, знов стало зле.

– Я пiду, мабуть… – не знаючи, що сказати, вичавив вiн iз себе.

– Та куди ти пiдеш, синочку? Лишайся. У мене тепер, – i тьотя Зiна обвела висохлими руками кiмнату, – багато мiсця… – І знов заплакала.

 – Поки iнших сусiдiв не пiдселили…

– Зiно Якiвно, ви ж знаете, усi ми постраждали вiд нiмецького загарбника…

Зiна Якiвна уп’ялася в нього здивованим поглядом, мовляв, я ж зовсiм про iнше говорила… Лише похитала головою i нiби вiдiйшла кудись думками. Прошепотiла до фотографii чоловiка, що висiла з-посеред свiтлин: «Яцеку, ти бачиш, що робиться?»

* * *

Льоня дуже добре пам’ятав того Яцека. Щоправда, забув, як його по батьковi, але те вже не важливо.

Бо нi в кого вже просити нiчиеi руки. Залишились лише свiтлини, перев’язанi чорними стрiчками по краю, – Алi, ii брата та батька.

Чоловiк Зiни Якiвни завжди iздив скрiзь велосипедом. Стрункий i високий, немов жердина, вiн мружився вiд задоволення, ламаючи куснями буханку ще теплого хлiба, щойно привезеного з гастроному, i даючи Льонi i його друзям на подвiр’i – мов пташенят годував. Аля завжди пiдбiгала до батька першою i кидалась в його обiйми.