Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

Якби батька не засудили – то, ймовiрно, це могло б якось дошкуляти Сан Саничу. Але професора забрали саме при початку вiйни. А Сан Санич загинув невдовзi у боях на морi.

Темнi води iсторii – вони завжди поруч…

Тож так само випадково Льоня не був засланий до Сибiру як член родини зрадника Батькiвщини.

Комусь вiйна принесла горе, а його, виходить, порятувала, бо хлопця забрали на фронт незадовго до того, як його батька, спадкового нiмецького дворянина, але повноправного громадянина Радянського Союзу, професора Киiвського державного унiверситету[10 - Нинi – Киiвський нацiональний унiверситет iменi Тараса Шевченка.

] (iще можна навести низку фактiв, що вказують на його благонадiйнiсть), суд визнав винним у зрадi Батькiвщини. Власне, просто за фактом походження. Бо почалась Велика Вiтчизняна, i церемонитись iз «сумнiвними громадянами» часу не лишалось.

Чи був Леонiд щасливий, що вiйна таким чином врятувала його вiд вироку «члена сiм’i зрадника Батькiвщини», а потiм вiд наглоi смертi на полi бою? Навряд.

М’ясорубка вiйни не залишала мiсця сантиментам. Кожного дня приходили повiдомлення про смерть близьких людей. Батька вiдправили до Сибiру. А Льонi не залишилось нiчого iншого, як гребти щосили, аби не потонути в темних водах iсторii…

* * *

А колись життя текло рiчечкою.

У дитсадок Льоня ходив мiсяцiв зо два, а потiм влаштував скандал, мовляв, його там кривдять, i вiн хоче бути вдома з бабусею. Але бабусi було нелегко з його «подвигами», i тодi батьки пiшли на певнi матерiальнi витрати.

У тi часи було заведено вiддавати дiтей так званим фребелiчкам (освiченим жiнкам бальзакiвського вiку, прихильницям виховання за методом нiмецького педагога Фребеля). Вони не лише гуляли з дiтьми в парку, а й розучували з ними вiршики, пiснi, давали початковi знання арифметики i письма. Зазвичай група складалася з п’яти – семи хлопчикiв i дiвчаток дошкiльного вiку.

Удома хлопчику в торбинку складали iжу, i фребелiчка забирала його вранцi, а ввечерi вiдводила додому. Жила вона неблизько: десь аж на початку вулицi Ковальськоi[11 - Так на той час називали сучасну вулицю Антоновича.

], гуляти дiтей водила в Миколаiвський парк[12 - Сучасний парк Шевченка.].

* * *

Саме туди чимчикував нинi одноногий Леонiд, згадуючи дитячi променади з нянею. Вона ж iх називала «корзо» – на iталiйський кшталт. Льоня ж подумки – променадом.

Вiн прошкандибав по вулицi Енгельса[13 - Сучасна Лютеранська вулиця.], опираючись на милицю, бо там деiнде залишилась брукiвка.