Церква святого Джеймса Бонда та інші вороги

На фонi гнiтючих уламкiв будинкiв i справдi кидалось в очi те, що Хрещатик уже було заасфальтовано i нiби подiлено на клiтинки острiвцями безпеки для переходу пiшоходiв i щоглами лiхтарiв. Також по шосе весело курсували тролейбуси. На тротуарах видiлялися дерева, адже ще минулоi осенi вулицю обсадили десяти-дванадцятирiчними липами, в деяких мiсцях вони чередувалися з горобиною i, звiсно, – з каштанами, символом головноi артерii мiста. Вiн завважив, що i про це десь читав.

Однак про те, що нiщо не було готове до початку будiвництва, не доводилось анi чути по радiо, анi читати в газетах.

Леонiд бачив тепер на власнi очi, що Хрещатик i досi вкривають напiврозiбранi завали. Вiн не знав, що – як завжди – на закритих зiбраннях партактиву усi нарiкають на те, що будiвельних матерiалiв на такий масштабний проект бракуе.

Вiн спостережливо зауважив про себе, що нiде не видно бодай фундаменту нових будiвель за зеленою завiсою дерев, нiби спецiально висаджених густо, аби закривати собою руiни. Згадав, що в номерi «Блокнота агiтатора» саме з’явилася стаття «Киiв через п’ять рокiв», де керiвництво обнадiйливо стверджувало, що спорудження будинкiв можна буде почати за рiк (себто в сорок сьомому) i завершити за п’ять рокiв.

Хай там як, всiм мешканцям столицi ще не вiдомо було, що розбудова Хрещатика почнеться лише наприкiнцi сорок дев’ятого i затягнеться аж на десять рокiв. І навiть сам Каганович, якого у березнi 1947 року буде призначено першим секретарем ЦК КП(б)У, спецiально для органiзацii та проведення «операцii Вiсла», в перервi мiж депортацiями до Сибiру украiнцiв, прибувши з нетривалим вiзитом у 1947 роцi до Киева, на нарадi в мiськкомi партii скаже таке: «Ну, знаете, довгий час тримати рани вiдкритими не можна.

Адже, хоч вони агiтують проти нiмцiв, настане час, коли усе це почне агiтувати проти нас. – В цей момент в залi почався галас. Однак Каганович нiкого не боявся. Особливо киiвських урядовцiв. – Що ви за господарники? Чотири роки минуло! Чому нiчого не робиться?»…

А зараз Льоня просто думав: «Значить, не збрехала…», згадуючи слова сусiдки.

І йому болiло, бо Хрещатик – то був не якийсь iдеологiчний символ, а рiдна вулиця з дитинства.

* * *

Звiсно, будинку, в якому колись була крамниця, де працював Миха, також бiльше не було. Льоня хотiв побачити будь-яку розруху, лише б щось залишилось. Це було б хоч якимсь доказом, що його товариш живий. Нехай з пустими полицями, що виднiлись iз порожнiх зiниць широких вiкон.