Сага про…

У всiх працювали руки, втомлювалось тiло, а серце плакало i боляче стискалось.

настав поминальний дев’ятий день. Зранку замовили службу Божу. До церкви зiйшлась хмара народу, опiсля всi, на чолi зi священиком отцем Михайлом, попрямували на цвинтар помолитися та провiдати маму.

…Минув i цей тяжкий день, назавтра всi мали iхати з батькiвського дому.

Ранiше вони нiколи не чiпали маминих речей. так було заведено, що кожен мав своi приватностi, в яких нiхто не шпортався та нiчого не вишукував. так само i мама, не копирсалася в iхнiх шафах i речах, а ще бiльше не любила зазирати у шпаринку взаемин мiж дiтьми, невiстками чи зятями.

Вони всi були ii дiти, i тому нiхто i нiколи на неi не ображався, була делiкатною та iнтелiгентною. І ось тепер iм було не зовсiм зручно дивитись у маминi речi.

Люба, як старша донька, почала перевiряти маминi папери. Уважно переглядаючи, у нижнiй шухлядi письмового столу натрапила на коробку iз старими листами, почала читати, хотiла дiзнатися, вiд кого вони. то були вiдповiдi на маминi запити, коли вона займалась пошуками iхнього батька, де була вичерпна iнформацiя: «за тою адресою, що ви питаете, вiн вже не проживае, куди вибув – невiдомо».

Цi вiдповiдi спантеличили Любу та розпалили ii цiкавiсть:

– Хм, дивно, а мама весь час говорила, що вiн загинув!?

серед купи старих листiв був новий, написаний неграмотно невправною чужою рукою:

«Христино, добрий день! не знаю, чи впiзнаеш ти мiй почерк, це твiй чоловiк Микола. Пишу тобi листа i надiюсь, що вiн дiйде до тебе, може, ти не помiняла адресу.

Прошу тебе вiдписати. Менi цiкаво, як там дiти. Хоч ти, напевно, мене i ненавидиш, але не свари – я вже покараний життям, бо лишився на схилi лiт однiсiнький, як палець. Жiнка померла два роки тому, а наш син сiв у в’язницю, а невiстка пiсля того десь завiялась i тепер я – покинутий, хворий, старий i нiкому не потрiбний. Я такий самотнiй, що вже бiльше не годен цього витримати. Я пам’ятаю, як ти мене просила повернутись додому, до дiтей, але на мене напав якийсь шал, i я закохався в неi, i була вона тодi менi милiша всiх на бiлому свiтi, i я дуже жалкую за нею. Але я просив би, щоб ти менi простила i щоб дiти приiхали та забрали мене доживати вiк iз тобою. Чекаю вiдповiдi. Микола».

Пiд листом стояла дата мiсячноi давностi. Люба були шокована цим вiдкриттям. Згадала, як недавно приiздила допомагати мамi поратись iз городом, то була вона не у зовсiм гарному настроi, але пояснила це неприемностями на роботi.