Сага про…

Я давай стукати у вiкно, а вона, бiдненька, не чуе, бо заснула вже вiчним сном. то я оце й прибiгла в хату та й дзвоню тобi. Що я маю робити, чи розбивати дверi, чи вже чекати вас? А ви, дiти, самi порадите зi своiм горем.

Люба спочатку занiмiла i не могла й слова сказати вiд такоi несподiваноi та важкоi звiстки. А потiм з грудей вирвався дикий крик, як у пораненоi птахи:

– Господи, та що ж це за лихо таке?! Я ж тiльки минулого тижня була в неi iз сестрою та допомагала на городi, i мама була при доброму здоров’i! то як же це так сталось?! Боже ж ти мiй рiднесенький! нi, я не можу прийти до тями вiд цього! тiтко Зоню, ви нiчого не робiть.

Я зараз всiм сповiщу, за кiлька годин ми будемо вдома, все зробимо самi. А вам дякую, що задзвонили, – поклала слухавку та гiрко i голосно заплакала…

Для кожноi людини рано чи пiзно приходить хвилина, коли в неi попереду тiльки минуле, а майбутне позаду. так зараз було в iхньоi мами.

…Вечорiло, але до хати все пiдходили люди, говорили неголосно, як i прийнято бiля небiжчика.

Кiлькiсть присутнiх для села була вражаюче великою. І не дивно – померла директорка школи, на цiй посадi вона незмiнно працювала понад сорок рокiв.

Люди помiж собою тихенько гомонiли:

– Дивись, гадка – за морем, а смерть – за плечима! Вона ж iще вчора вибирала собi одяг, в якому мала йти на випускний вечiр у школу.

– По смерть далеко ходити не треба, вона все поряд.

– так, що тут говорити. нiхто не знае, коли кого що спiткае! Всi там будемо. тiльки не в один час.

– Раптова смерть завжди страшна, але, напевно, Миколаiвна була люблена Богом, що так легенько вiдiйшла i не мучилась. Щасливий той, хто помирае ранiше, нiж сам покличе смерть, бо вже несила йому жити.

– так, пролетiли ii лiта, як вiтри навколо свiту, але шкода, що вмерла так рано, бо ж iще зовсiм не стара. Жаль, – важко зiтхали то тут то там. – Добра була людина.

– Йой, смерть причину завжди знайде, вiд неi ще нiхто не вiдкупився – нi добрий, анi злий. Знать прийшов ii час, та й взяли ангели до себе, бо сама була добра, мов янгол, яких мало.

– Що правда, то правда, i в школi ii всi любили, i в селi, а що вже в родинi, то й говорити немае що. Все на нiй трималось.

– так, сiм’я, як дiм, коли пiдмурiвок крiпкий, то й будинок мiцний. сильна була жiнка, всю родину мала у своiй опiцi.

– І родина на нiй, i школа, правду говорите.

– незмiнно стiльки рокiв на однiй посадi! Це ж цiле ii життя, бо ж почала працювати зовсiм молодiсiнькою.