Сага про…

– І, вiдверто кажучи, нiкому було ii замiнити, бо старi вчителi вже до нiчого, а новi до нас не iдуть.

– Але що ж тут дивуватись?! наше село невелике та й ще яка ж далечiнь до мiста!? От молодь i повтiкала звiдси, як i дiти самоi покiйноi.

– Чистiсiнька правда, бо ж хотiла для своiх дiтей тiльки кращого. немае з чого чудуватись?! Лiпше в мiстi на чужiй гiлочцi, нiж тут, у нашому задрипаному селi, у своiй клiточцi. Я й сама, якби була молодшою, то кудись би чкурнула звiдси, особливо взимi.

Жiнки поруч тихенько захихотiли:

– Розмрiялась! Дивись на неi! От Миколаiвна була яка грамотна i то нiкуди не втекла iз села.

– Ой! А що ж вже вона i гарною була!!! та й виглядала завжди, як справжня директриса!

І все, про що люди шепотiли помiж собою, було цiлком слушним. Христина Миколаiвна була вчителем вiд Бога i собою гарна.

…Коли йшла селом, то було ii видно здалеку. Всi зустрiчнi iз захопленням на неi заглядались – беззаперечний керiвник! Висока ставна жiнка, гарна, iз розумними та проникливими сiрими очима i пишною зачiскою хвилястого русявого волосся, яке iз плином часу стало зовсiм сивим, але залишалося таким же густим, що iй могли позаздрити навiть молодi.

Завжди ii голову прикрашала вмiло викладена акуратна копичка волосся, заколота гарними гребiнцями, якi були ii единою жiночою слабкiстю. Коли вона iздила у райвно на наради або в мiсто до дiтей, то все купувала собi рiзнокольоровi заколки та защiпки для волосся.

Вона керувала школою до сiмдесяти рокiв, крiм того, викладала украiнську мову та лiтературу, а за сумiсництвом – росiйську, вчителi якоi чомусь не приживались у цьому неперспективному украiнському селi.

Приiхала сюди в давнi сороковi роки з чоловiком та трьома маленькими дiточкамипогодками, а з четвертою дитиною була при надii, вже тут i народила ii, в цьому селi. Чоловiк працював у колгоспi механiзатором тракторноi бригади, коли у п’ятдесятих набирали «добровольцiв i не тiльки» на пiдняття цiлини, вiн поiхав туди i невдовзi… пропав.

Дiти на той час уже були школярами. Виховувала iх Христина Миколаiвна одна, без чоловiка. З великими зусиллями, але успiшно «поставила на ноги», вивчила, оженила i повидавала замiж. Два сини i двi доньки зараз зi своiми сiм’ями приiхали до мами на похорон. Останнiй син, який народився в цьому селi, був пестунчиком у старших i таким залишився й досi.