Пливе човен – води повен

Здаеться…

– Що значить «здаеться»?

– Так тее… за дровами пiшов… i досi немае.

– Давно? Може, по нуждi присiв?

– Так тее… – почухав потилицю кашовар. – Я теж так думав. Тому й не кликав. Але саламаха вже майже уварилася. Вогонь догорае. А його все немае… Занадто довго. Не мотузок же вiн проковтнув?

Крук доклав долонi до губ i рикнув так, що аж у вухах залящало.

– Татарчуче! Це Крук! Озовися! Бо битий будеш! Я не жартую! Ти мене знаеш!

Особисто я не ризикнув би, пiсля такого попередження, i далi в хованки бавитися.

Ясно було – отаман злий, як сто чортiв. Порве винуватого, наче Тузик грiлку. Але зниклий розбiйник, як i ранiше, не озивався.

Крук гукнув ще раз, але вже без ентузiазму. Швидше для порядку. Почекав трохи i похмуро розпорядився:

– Усiм бути обачними. Не спати. Дивитися i слухати. Не подобаеться менi таке. Тiпуне, вiзьми пару хлопцiв, панича i залiзайте на байдак. Про всяк випадок. Мушкети тримайте напоготовi. Пешто, Убийвовче, Лютий – пiдете зi мною. Подивимося, куди цей лайдак запропастився.

Не схоже на жарт. Не геть же вiн божевiльний, щоб таке утнути. Але якщо… Своею рукою дюжину букiв вiдважу. Тиждень на животi спати буде, засранець. Якщо живий ще…

Роздiл третiй

Пошукова група повернулася десь через годину… Не вся. Пiшли вчотирьох. Повернулося трое. Крук був сам не свiй. Метався по березi i час вiд часу потрясав кулаками, вигукуючи прокльони. У чию саме адресу, я не розчув. Начебто i близько байдак стояв, а все ж шерех i плескiт течii приглушували частину слiв.

Та й вiтерець знову задув. Додаючи шелест листя до загального шуму.

– А де Лютий? – необережно поцiкавився хтось iз тих, що не брали участi в пошуках.

– Там же, де i Татарчук… – не стримуючись, гаркнув на нього отаман. – Вчиш вас, дурнiв, вчиш – а все, мов горохом до стiни! Казав же: триматися разом! Нi – почулося йому щось, вирiшив глянути. Навiть не попередив. А йшов позаду. Поки почули хрип, поки прибiгли на мiсце, Лютий вже i ногами не сукав.

І це не звiр напав. Звернув козаковi голову, як курятку. А коли вiд того мiсця далi по слiдах пройшли – то i Татарчук знайшовся. І теж – обернутий мордою до спини. Не знаю, хто це – але силою його чорти не обдiлили. Щоб йому на тому свiтi казани обертати! Ще й шаблю його забрав.

– Отой «вiн»… що – один там? – судячи з голосу, запитав Хрипун.

– Не знаю… – отаман злегка заспокоiвся i вiдповiдав вже без зайвоi злостi, бiльш розважливо: – Може, i кiлька.