Пливе човен – води повен

Якщо захоче, звiсно… А зараз, головне, триматися на сторожi i бути до всього готовому. Навряд чи запорожець вирiшив самотужки всю ватагу розбiйницьку порiшити. Хоча, з нього станеться. Придумае якусь хитрiсть. А менi ii треба вчасно розпiзнати i дiяти вiдповiдно!»

Поки я радiв i занурювався у мрii, любовно погладжуючи через штанину i халяву вкрадений кинджал, на березi щось вiдбувалося. На вiдмiну вiд решти розбiйникiв, Крук навiть повеселiшав. У всякому разi, тримався одноокий отаман тепер набагато впевненiше i спокiйнiше, нiж кiлькома хвилинами до цього.

Вiн навiть присiв бiля вогнища i неквапливо пiдкинув хмизу в полум’я.

Потiм знову подивився на заростi.

– І як же тобi вдалося обдурити чортiв, Василю? Що вони погодилися випустити тебе з пекла?

Крук бiльше не кричав. Говорив рiвно. Навiть до мене не кожне слово долiтало. Але Полупуд почув. І вiдповiв. Теж звичайним голосом. Без змiiного шипiння.

– А я пообiцяв iм натомiсть iншу душу надiслати… Значно чорнiшу… Як дьоготь.

– Всього лише? – розсмiявся одноокий. – То виходь. Час нам i справдi закiнчити ту давню iсторiю. Хоч на ножах, хоч на шаблях… Обiцяю, мiж нами нiхто не встряне. А ти знаеш, Василю, мое слово вiрне.

– Знаю… – пiсля нетривалоi паузи вiдповiли заростi. – Як тiльки земля носить такого виродка? Не розступиться пiд ногами.

– Може, тому що я тепер бiльше човном… – знову засмiявся Крук. – І батько Славута на мене не гнiваеться. Вже хто-хто, а вiн стiльки душ згубив, серед них i безвинних – у шторми та на порогах, що менi за три життя не впоратися.

Ватага теж пiдiбралася не гiрше отамана… Тiпуна пам’ятаеш? Здоров’я тобi вiн не бажае, сам здогадуешся… А ось гостинець, при нагодi, мiг би передати… свинцевий.

Отаман з Полупудом продовжували докоряти один одному, не згадуючи конкретно, з чого почалася iхня непримиренна ворожнеча, зате поруч зi мною вже готувалася пiдлiсть.

– Гостинця, значить… – пробурмотiв керманич. – Як скажеш, отамане. Можна i гостинця… Галушка свинцева згодиться? Щоб йому вдавитися, тiпун менi на язик…

Керманич опустився на одне колiно i почав заряджати мушкет, продовжуючи бурмотiти:

– Ти менi тiльки пiд пострiл його пiдстав… а я вже не промахнуся, будь спокiйний… Третього разу не треба.

Тим часом Крук з Полупудом, схоже, домовилися.

Усi розбiйники вiдiйшли до одного краю галявини, пiдкинувши спершу побiльше дров у багаття, а одноокий отаман перемiстився в iнший бiк.