Пливе човен – води повен

Так що мiж ними i його людьми залишалося крокiв сорок вiльного простору. Крук навiть руками розвiв, наче кажучи Полупуду, гляди – тут бiльше нiкого немае, залишилися тiльки ми з тобою.

Дуже благородно i схоже на правду, якби не пришвартований бiля берега байдак. А ось вiд нього до лiнii вогнищ не бiльше двадцяти метрiв. І Тiпун, поклавши дуло на фальшборт, тiльки чекае, коли побачить цiль. І промахнутися з такоi вiдстанi майже неможливо. Особливо, шротом.

– Ну де ж ти? – бурмотiв керманич, нетерпляче погладжуючи приклад мушкета.

І, наче почувши його прохання, рясно вкритi кривавими плодами гiлки розсунулися, випускаючи з заростей мiцну чоловiчу постать.

– ? —

Сумнiвiв не залишилося – це справдi був Василь Полупуд, товариш Мiнського куреня Вiйська Низового Запорозького. Живий i цiлiсiнький, наскiльки я мiг судити на вiддалi. Як йому це вдалося – незрозумiло?! Але, так чи iнакше – факт у натуральну величину.

– Обнiматися, сподiваюся, не будемо… – глузливо промовив Крук.

– Я теж тебе не шукав… Вважав мертвим… – вiдказав Василь, оголюючи шаблю. – Але раз побачилися, значить, так угодно Господу. Мабуть, i справдi, пора тобi… Зачекалися на тому свiтi, Юдо.

– Багатьох я в землю поклав, – отаман розбiйникiв теж видобув зброю. – Уже й рахунок втратив. Може, з сотню, а може, i бiльше. Але, вiриш, нiкого з такою насолодою не вбивав, як зроблю це зараз.

Полупуд у словесну перепалку вступати не став, а лиш махнув шаблею навхрест, щоб приноровитися до балансу чужого клинка, i рушив уперед.

Крук теж не барився. Люто закричавши, вiн кинувся на супротивника, з ходу завдаючи цiлу серiю ударiв. Клинки вдарилися з сухим стукотом раз, другий, третiй… Пiсля чого отаман вiдскочив i подивився на лiве плече. Трохи вище лiктя на сорочцi з’явилося темна смуга.

– Ось як?.. Бачу, ти час не марнував…

– Власне. А ось ти колишню вправнiсть втратив. Ну, воно i зрозумiло – беззахисних торговцiв i переселенцiв грабувати то не з бусурманами воювати, чи не так? Твоi жертви бiльше про пощаду молили, нiж за зброю бралися.

Крук змовчав, але коли кинувся вперед, – шабля замигтiла з подвоеною швидкiстю. І нестримний натиск таки досяг успiху. Бо коли бiйцi розiйшлися в черговий раз, схожа смуга тканини, що темнiшала вiд кровi, тепер перекреслила сорочку на грудях Полупуда.

– А на це що скажеш? – хвалькувато зауважив Крук.