Пливе човен – води повен

Скакав по байдаку чортом, крутився дзигою, носився вихором… колов, рубав… парирував, ухилявся i вiдскакував, примудряючись при цьому болюче копнути ворога або штовхнути так, що той летiв за борт. Потiм кидався вперед, i знову рубав, колов…

В якусь мить менi навiть здалося, що на суднi не один Полупуд, а як мiнiмум трое. І щоб впоратися з якоюсь дюжиною головорiзiв, iм i допомога не потрiбна.

Думати можна рiзне. Це не заборонено. А ось дзьобом клацати в швидкоплинному абордажному бою шкiдливо для здоров’я. Обстановка змiнюеться миттево.

Зазiвався – i «зi святими упокiй…». Цей нюанс Василь менi встиг роз’яснити.

Так що я спершу розрядив мушкет в тих напасникiв, якi спробували пiдiбратися до запорожця ззаду. І не промахнувся. Тому що поклав дуло на тюк i добре прицiлився. Чубата голова, що тримала в зубах довгий нiж, луснула, мов перестиглий кавун, забризкавши сусiдiв мiзками i кров’ю. Що, природно, не додало iм запалу.

Другий пострiл вже був з колiна. Вийшло гiрше. В останнiй момент опорна рука подалася пiд вагою мушкета, але все ж, судячи з крику i сплеску рiчковоi води, не схибив.

Втiм, не факт. Зарепетувати i впасти за борт мiг хтось i з «приголублених» Полупудом.

Потiм довелося забути про корму i подбати про себе. Поки стрiляв в «далеких» ворогiв, на нiс байдака теж видерлася парочка розбiйникiв.

– Бабах!

Знаю, що поранення в живiт болiсне, i з задоволенням стрiляв би в голову, такий я гуманiст, але тулуб мiшень бiльша. А я дуже хочу жити. Звик, напевно. А для цього краще не промахуватися.

– Бабах!

Гладкоствольний пiстоль не найточнiша зброя, але з вiдстанi в два кроки не потрапити в ростову мiшень складно. А з одного – особливо, коли до горла тягнуться клинком – взагалi треба в iнший бiк стрiляти, щоб промазати.

Обидва розбiйника, скорчившись i завиваючи, лягли на дно байдака.

Тепер у мене залишилося всього лише два заряджених пiстоля, але бiй, схоже, наближався до кiнця.

Згадуючи всiх святих угодникiв i обiцяючи iм насипати на одне мiсце по пiвпуда солi, Василь ще фехтував з двома харцизами, але i по всьому.

Решта або лежали смирно та тихо, як i личить небiжчикам, або корчилися i стогнали вiд болю. Навколо судна, в водi, теж виднiлося кiлька тiл, але жодне з них не ворушилося.

Полупуд тим часом вибив шаблю з рук у передостаннього противника, напевно сподiваючись, що той здасться. Але харциз, вiд лютi або зi страху, несподiвано пригнувся i, навiть не думаючи про захист, кинувся козаковi в ноги.