Пливе човен – води повен

Василь рубонув його по спинi, так що того аж вигнуло, але вiдскочити не встиг i на ногах не встояв. Впав навзнак.

Бачачи це, останнiй розбiйник закричав щось i метнувся вперед, в надii добити лежачого. Але я теж не дрiмав.

– Бабах!

Харциз здригнувся, похитнувся i зробив ще один крок уперед, тримаючи шаблю перед собою, вiстрям униз, як колун.

– Бабах!

І навiть незважаючи на результат, став гарячково перезаряджати пiстоль. Береженого i Бог береже. А удача посмiхаеться тим, хто готовий до будь-яких несподiванок.

На щастя, добавки не знадобилося. Останнiй нападник упав долiлиць одночасно з тим, як пiдхопився Полупуд.

Усе… Сушiть весла, бабуся приiхала.

Втома навалилася така, що я без сил присiв на тюк i опустив, немов налитi свинцем, руки. Куля тут же викотилася з дула i неголосно плеснулася в калюжу на днi байдака. Дивно, звiдки вода взялася, нiби ранiше не просочувалася.

– Влучно стрiляеш… Хвалю… – Василь витер клинок одягом одного з убитих, але залишився чимось незадово-лений, тому що зробив це ще раз рогожею, i тiльки потiм сунув шаблю в пiхви.

– Один би я так швидко не впорався. Трупiв, звичайно, забагато. Але все ж краще, нiж дiрка у власнiй шкурi. Ти сиди, сиди… У такiй слабкостi конфузу немае. Це з незвички… Пiсля першого десятка пройде. Не небiжчикiв… Їх у тебе вже чимало назбиралося. У десяти боях треба побувати… Поки перестанеш кожен раз, як заново, переживати.

Козак неквапливо просувався вiд корми в моiй бiк, перевiряючи стан противникiв. Трупи швидко обшукував, скорiше за звичкою, нiж цiлеспрямовано (що з напiвголого взяти?), i викидав за борт.

Трьох, глянувши на рани, шпигнув ножем у серце i теж вiдправив рибам на корм, а двом – стягнув руки мотузками i прив’язав до весел. Значить, вважав, що згодяться.

Так поступово добрався i до Тiпуна.

Керманич, як прийшов до тями, так за весь час навiть з мiсця не зрушив. Чи то рана сильно дошкуляла, чи сподiвався, що i без нього впораються. Мабуть, свiй промах визнав прикрою випадковiстю, i зараз йому навiть на думку не спало, що двое – один з яких панич-незграба – зможуть протистояти цiлiй ватазi добiрних головорiзiв.

А коли побачив, чим справа закiнчилася, принишк, як миша пiд вiником. Щоб зайвий раз не дратувати переможцiв. Бо ще древнiми сказано: «Vae victis»[5 - Горе переможеним (лат.).].

– Уб’еш? – запитав покiрно, коли Полупуд встав перед ним, заклавши руки за пояс i погойдуючись з носка на п’ятку.

– За те що обдурити спробував? – перепитав запорожець.