Пливе човен – води повен

– Нi… Кожен би так зробив, у кого духу вистачить. У спробi обдурити ворога ганьби немае. За це зла не тримаю. Але, якщо човен на мiлину посадиш або iншу каверзу затiеш, тодi – вибачай. Богом клянусь, пошкодуеш, що на свiт народився. Лiктi i колiна переб’ю, а потiм по шию у водi до керма прив’яжу i так залишу. Скiльки здужаеш, стiльки i живи. Вiриш?

Козак говорив спокiйно, навiть знехотя, немов про дрiбницю якусь iшлося. Геть неважливу. Але навiть я зрозумiв – зробить, як пообiцяв. Зрозумiв це i розбiйник.

– Не турбуйся, Василю. Доведу байдак до коша так близько, як тiльки вода до берега пiдходить… І будь що буде. Пробачать братчики – в монастир пiду грiхи замолювати, тiпун менi на язик. А нi – значить, пожив, скiльки Богом вiдпущено, та й годi. Чого там… Якщо не наiвся, то вже i не налижешся…

– ? —

Добре, що Василь повiрив Тiпуновi. Не знаю, по яких прикметах той орiентувався, i як би став шукати дорогу на Сiч Полупуд, без допомоги керманича, – особисто я заблукав би вже пiд кiнець першого дня.

Причому остаточно i безповоротно. Десятки проток, рукавiв, прогалин, заток i заплав переплелися в таке химерне мереживо, що знаменитий Кноський лабiринт, той самий, де мешкав Мiнотавр, у порiвняннi з плавнями Великого Лугу – Хрещатик. І нi на одному перехрестi жодного вказiвника. Кожен поворот – випробування долi i гра випадку. Можна проскочити на нове повноводе плесо, а можна влетiти у таку хляповицю, де вiд води тiльки сирiсть залишилася, а все iнше – мох, комарi, п’явки та жаби.

А головне, через густi заростi осоки та очерету, далi нiж на кiлька метрiв нiчого не видно. Чи по руслу звивистоi рiчки пливеш, чи помiж островами петляеш – берег лиш iнодi вигулькне. Та й то не весь, а тiльки покажуться над китицями верхiвки вiкових дерев. Враження, наче не водойма навколо, а лiс заповiдний, i днище байдака не по мiлинi, а по сплетених кореневищах шкребе. І весь час доводиться обертати весла, тому що для гребка немае простору, а можна лише вiдштовхуватися.

Поглядаючи з побоюванням вгору… Того й гляди з тих хащiв рись на спину стрибне.

А потiм ще один поворот i… знову навколо тiльки водна гладь. Тиха i спокiйна. Рясно засiяна жовтими кубушками та бiлими водяними лiлiями, якi в народi лататтям звуть. Краса – аж дух захоплюе. Хоча це швидше за все вiд густого аромату квiтiв i постiйноi напруги м’язiв. Ось коли менi вперше довелося збагнути i вiдчути всю повноту термiна «каторга».