Пливе човен – води повен

Нi, я i до цього знав, що каторгами називали турецькi весловi судна, типу галер. І що веслярами на них були засудженi до довiчного ув’язнення злочинцi та невiльники. Але чому саме це слово стало загальною назвою для усiх видiв важкоi, виснажливоi працi, зрозумiв лише тепер. Посидiвши пiвдня на веслах. Чесно кажу – вороговi не побажаю…

Мозолi на долонях – це дрiбницi. Поплював, обмотав весло ганчiркою… Не надто приемно, але можна терпiти. А от бiль, що оселився в кожнiй клiтинi рук i спини, i радiсно вгризаеться в них зсередини при кожному русi… Ломота в попереку, що обпалюе, немов розпечений прут, судоми у литках… Сохрани, Господи… Нiколи не вважав себе слабаком, але тут спасував… Не добровiльно.

Характер не дозволив. Просто в один момент хлинула носом кров, i я без пам’ятi сповз на дно байдака.

– Панич… – пробурчав керманич. – Нi, все ж треба було прибити, тiпун менi на язик. Ось, як вiдчував. Через нього усе… Якщо доведеться коли Крука зустрiти, клянусь, що здеру з нього сотню дукатiв. Ту, що отаман за панича виручити хотiв.

Тiпун менi на язик.

– Суши весла!

Василь, не довго думаючи, схопив мене в оберемок i сунув з головою в рiчку…

Райське блаженство.

– Не потонеш?

Я тiльки посмiхнувся у вiдповiдь на таке дурне запитання. Людина ж на вiсiмдесят вiдсоткiв складаеться з води. Як же вона сама в собi потонути може? І взагалi, життя саме звiдси на сушу виповзло.

– Тодi тримай мотузку… Допомога знадобиться – клич. І не мокни довго. Пропасниця кинеться.

Це я розумiв. Пiсля сильного перегрiву рiзке охолодження загрожуе рiзними ускладненнями, аж до паралiчу серцевого м’яза, але зараз менi було наплювати на все страхи разом узятi.

Я насолоджувався вiдчуттям легкостi i затишку. Так, напевно, вiдчувае себе немовля в утробi матерi. Чому i залишае ii з криком.

– Ааааа! Акула!

Я вилетiв з води зi швидкiстю корка, вибитого з пляшки спiненим шампанським. І опинився у човнi ранiше, нiж зрозумiв, що нiякi акули не лише в Днiпрi, але i в рештi прiсних водойм не водяться.

Як i кити-косатки, до слова. Але що ж тодi, тiльки що, таке величезне i шорстке обтерлося до моiх нiг? Крокодил? Гiпопотам? А може, водяник? Якого ми геть забули задобрити, зате насвинячили неабияк, викинувши за борт цiлу купу трупiв?

– Що? – Василь з «яничаркою» в руцi вже стояв поруч i пильно вдивлявся в воду. – Що ти кричав? Я не розiбрав…

– Це на латинi… – вiдбрехався я. – Щось величезне мене пiд водою зачепило. Неприемно. Як наждаком по шкiрi пройшлося.