Пливе човен – води повен

Якого дiдька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, i не камiкадзе, та й взагалi – це не мiй свiт. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти нi за цапову душу!

О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи вiд несподiванки мене так плющить? Боягузтвом не те що вiддае – смердить за версту, як недiльним стервом. Треба для виправдання iнше щось придумати, якщо не шляхетнiше, так хоч благозвучне. Нехай i для внутрiшнього використання, але чого хорошого в тому, що сам вiд себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Менi нi в якому разi не можна вмирати.

Адже тодi нiхто не дiзнаеться про тих бiдолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я единий, хто може привести жiнкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собi i повинен вижити за будь-яку цiну!

Полегшало? Не надто… Але, як робоча версiя, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось iнше все одно немае. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку i втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися.

Не зумiв…

Рятiвникам якiсть гри не сподобалася i нагородою за фальш став мiцний стусан пiд ребра.

– Ану, вставай! Бач, розлiгся, як панянка!

Пiсля чого я був поставлений на ноги i нагороджений ще одним чутливим стусаном у живiт. Аж подих забило.

– Гляньте, як повiтря ротом хлипае! – заiржав хтось. – Чисто карась… – i продовжив уже без смiху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звiдки Полупуда знаеш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

– Не знаю я його…

Спробу вiдхреститися вiд знайомства з Василем не зарахували.

І на пiдтвердження цього негайно прилетiв мiцний потиличник. В тому сенсi, що у головi загуло, як у церковному дзвонi. Коротка пауза i ще разок – тепер в iнше вухо.

– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ськiй заставi побачив.

Устиг. Бiльше мене не били. Ким би не були цi люди, але Днiпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звiдки наш човен йшов.

Хоча б напрямок… І що на тiй протоцi стоiть козацька застава, теж вiдали. Значить, я i про все iнше мiг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, i ставлення iнше.

Мене штовхнули в груди, примушуючи сiсти на якийсь куль. Але я не очiкував подiбноi люб’язностi, тож позадкував, перечепився за нього i повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальностi.