Пливе човен – води повен

– На заставi, кажеш? – на той час як дзвiн у головi вщух i разом з ним зникли рiзнобарвнi плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зi мною залишився тiльки один з незнайомцiв. На вигляд типовий пiрат. Одноокий, з пов’язкою, що закривае лiву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тiльки на гладко поголенiй i засмаглiй до кольору мореного дуба головi замiсть бандани – козацький оселедець.

Я необачно кивнув, i калейдоскоп знову закрутився. Потiм мене занудило i я довго, зi смаком блював за борт.

– Я поставив питання… – нагадав про себе «пiрат». – Чи тобi вухо вiдрiзати? Щоб краще чув…

Логiка в його словах навiть не ночувала, зате загроза аж дзвенiла.

– Так. На Микитинськiй заставi. Вчора.

– Угу… І чия сотня там зараз у дозорi?

Перевiрка чи допит? Втiм, я ж не паролi i явки зливаю, а всього лише iм’я сотника назвати повинен.

– Андрiя Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.

Схоже, вiдповiдь «пiрата» задовольнила. Оскiльки нi погроз, нi репресiй за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслiдок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих днiпровських водах, плюс рясне поглинання останнiх… а може, просто зi страху, як прийшло розумiння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.

– Самого як звати?

– П-пе-т-тро.

– На, Петре… Ковтни… – «пiрат» простягнув флягу. – Зiгрiй душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита вiдкинеш.

Напевно, слiд було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика вiдкусити, нiж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками i приклався до шийки. Тiльки забулькало… Нi смаку, нi запаху я не розiбрав. Одне лише вiдчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потiм i по жилах розливаеться тепло.

– Добрий молодець, – знову розсмiявся хтось. – Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобi, Круку, ракii? При нинiшнiх цiнах на невiльникiв така фляга дорожче раба коштуе.

Розумiючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров’я i щастя, я зробив ковток побiльше. Не розрахував i закашлявся…

– О, через вiнця пiшло… – констатував Крук i… як я не чiплявся за неi, вiдiбрав флягу. Але говорив при цьому не зi мною, а зi своiм товаришем.