Пливе човен – води повен

– Ось поясни менi, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, нiж твоi два?

– Справдi? – хмикнув той. – І що ж такого важливого воно розгледiло?

– Ти ж допомагав менi парубка з рiчки витягати. Невже нiчого не помiтив?

Розумiючи, що питання поставлено неспроста, Пешта помовчав трохи, пригадуючи, що мiг бачити, але вiдповiв невпевнено:

– Нi-i, нiчого особливого. Звичайний русин. Та ще й худющий… Таких на ринку пучок за грiш вiддають. Все одно довго не протягне. І то, якщо попадеться добрий господар i тримати буде в будинку чи при худобi.

– Істинно сказано… – глузливо вiдповiв Крук. – Не той слiпий, у кого очей немае, а той – хто дивитися не вмiе. Скажи, Пешто, як часто зустрiчалися тобi русинськi хлопцi такого вiку з настiльки чистою шкiрою, нiжними, як у панночки, руками. А головне – рiвними, бiлими зубами? І щоб все водночас…

Пешта явно не вiдрiзнявся швидкiстю мислення, тому його випередив iнший голос.

– Думаеш, отамане, то шляхтич?

– І не нижче княжого стану, – впевнено вiдповiв Крук.

– Не знаю, за яким бiсом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московii або Польщi в нього чи близькоi родини сiл бiльше, нiж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуеш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

«Кивнути? Чому нi, якщо хороша людина просить? Менi не шкода… Хоч двiчi. Нехай i йому приемно буде. Як менi зараз. Який вiн славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда.

Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бiдолашний Василь… Як не втiкав вiд смертi, а все ж вона наздогнала. У самому несподiваному мiсцi. І я знову залишився один-однiсiнький у цьому жорстокому i чужому менi свiтi… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»

Я важко зiтхнув, повалився на бiк i спробував згорнутися калачиком.

– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

Пiрат безцеремонно схопив мене за плечi, струснув i спробував посадити.

Але як тiльки прибрав руки, я знову спробував лягти.

– Ну, нi! – розсердився розбiйник i мiцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай вiдповiдь лиш на одне запитання!

Цей прийом я знав. З телевiзора. Бранцю не дають спати, i той, щоб припинити тортури i хоч трошки подрiмати, починае говорити все, що кати хочуть почути. Менi таiти було нiчого, в правду все одно нiхто не повiрить, тож зробив зусилля i розплющив очi.

– Ось i добре. Скажи, Петре.