Тричі не вмирати. Наречена

Нам потрiбнi сильнi раби…

– На жаль, це не так легко зробити, достойний Салах-Гiрей. Козаки добре озброенi i до бою звичнi. Багато твоiх воiнiв загине. Тодi як старий хан найбiльше пишався би сином, якщо б той i ясир багатий привiв, i загiн зберiг. Як i личить iстинно великому воiновi. Тому нам слiд не влiзаючи у бiйку, непомiтно перебратися на лiвий берег i захопити зненацька якесь селище. Не бiдне, але i не дуже велике. А якщо з запорiзьким дозором зчепимося, – непомiтно пiдiбратися не вдасться. Нас усюди будуть виглядати.

Седмицi двi по байраках доведеться таiтися, доки тривога стихне. А загiн не брав припасiв на тривалий похiд… Але i це ще пiвбiди. Якщо козаки помiтять нас, то пропустивши зараз, можуть перестрiти на зворотному шляху. Коли ми з ясиром повертатися будемо. Ось тому я i вважаю, що краще обiйти переправу стороною. Вище за течiею, в двох кiнних переходах, е ще один брiд. Вiн не такий зручний, як Тивiльжанський, зате про нього мало хто знае, а значить – i стережуть не так ретельно. Тож, якщо буде на те милiсть Аллаха, там ми перейдемо рiчку непомiченими.

Салах-Гiрей розумiв, що порада досвiдченого аталика слушна, але йому вже набридли затримки. І гарячнiсть юностi брала верх над розсудливiстю, що явно читалося по обличчю молодого хана. Вiн уже почав пiдбирати слова, якими, крiм прямого наказу, змiг би переконати наставника в безпiдставностi тривог, коли почувся тупiт копит. А за мить один з дозорних круто осадив коня i, птахом злетiвши на землю, впав до нiг хана.

– Чота Ібрагiма зловила гяура, мiй повелителю! – видихнув гонець.

«Мiй перший бранець!» – блиснула радiсна думка в головi юнака, але вiн не подав виду, а, навпаки, вдавано байдуже промовив:

– Так ведiть його сюди… Послухаемо, що розповiсть.

– Слухаюсь, мiй повелитель. Тiльки вiн… – воiн зам’явся.

– Що?

– Дивний вiн якийсь.

– Говори зрозумiлiше! – невдоволено гримнув на гiнця Кучум.

– З’явився невiдомо звiдки… i тiкати не став, коли ми до нього кинулися… А всього майна при ньому – старе сiдло.

– Коня не вберiг, от i осiдлав себе, – зареготав Салах-Гiрей. – А тiкати не став, тому що зацiпенiв з переляку… i забув себе пришпорити.

– Га-га-га! – улесливо розсмiялися всi навколо з нехитрого жарту.

– Нi, мiй пане… не схоже… – заперечливо похитав головою воiн, коли смiх вщух. – Я гадаю, цей гяур i самого шайтана не боiться. А найдивнiше, вiн одразу попросив вiдвести його до тебе.

– До мене?!

– Саме так, повелителю.