Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

– Стривай! Що? Що ти зараз сказав? Якi двi сотнi?! Де?

– Є одне дiло, Терентiю… Я загiн збираю. Треба людей з полону визволити… А якщо встигнемо, то i село оборонити. Але менi потрiбнi такi козарлюги, щоб хоч i в пекло. Бо я не жартую: вдесятьох двом сотням голомозих бiй дати доведеться. А попри те, псяюха, iм ще й чортяка ворожить.

– Тодi я з тобою! – втрете хотiв скочити на ноги курiнний отаман, та знову не зумiв. Спробував ще, але й цього разу не вийшло.

– От же, хмiль проклятущий, перед людьми мене соромить… – вилаявся сердито.

– Але, ти, Іване, не сумнiвайся, до вечора буду рiвний, як стрiла… Щоб менi провалитися!

– Я й не сумнiваюся, – знизав плечима Непийвода. – Тiльки до вечора часу немае. Ти, Терентiю, в молодi роки, скiльки разiв Рiчище туди i назад перепливав? П’ять, шiсть?

– А що?

– Ось i пливи на той берег… Подвiйна користь. І що силу колишню не розгубив, доведеш усiм, i в головi вiд рiчковоi водицi проясниться.

– Згода, – не став комизитися курiнний отаман. Йдучи в похiд пiд рукою Непийводи, вiн тим самим визнавав його право розпоряджатися.

Пiдвiвся, похитнувся, але встояв. Потiм озирнувся.

– Гей, Михасю! – покликав свого джуру. – Збери там все, що треба для походу на тиждень. Зметикуеш, не вперше. Пiд сiдло – Вiтра, а в завiднi – руду i сивого.

– Не треба завiдних… – спинив його Іван.

– У похiд без завiдних?! – здивувався Копито. Жоден козак, як i татарин, без прикроi необхiдностi, нiколи не пускалися в степ на одному конi. Мало що може трапитися, i як тодi бути? – Людолови що, поруч iз Сiччю жирують? Оце знахабнiли! Мусимо покарати…

– Облиш балачки на потiм.

Перепливеш рiчку – то й поговоримо. А зараз, вибачай, друже, поспiшаю. Нам ще з отцем Никифором перемовитися треба. Кажу ж, голомозим чорт допомагае. Може, святий отець чим пiдмогне.

– Добре. Тобi виднiше, наказний… – погодився Копито. – Тодi, я поплив… А ти, Михасю, на той берег коней… Гм, – почухав пiдборiддя, але поправився, – одного тiльки Вiтра приведи.

Потiм повернувся i добряче заточуючись, поплентався до Рiчища.

А Непийвода пiдняв на ноги все ще непритомного молодика, який так невчасно пiдвернувся пiд кулак Те-рентiя. Не дарма ж запорожцi курiнного отамана Копитом прозвали. Бив Терентiй, нiби кiнь задньою ногою хвицав.

Струснув злегка… А коли парубок вiдкрив осоловiлi очi, сунув йому в долоню срiбну монетку.

– На, бiдолахо, поправ здоров’я… І дякуй Боговi, що отаман тебе, судячи по синцю, в пiвсили стусонув.