Тричі не вмирати. Побратими. Роздоріжжя

І то не жарт. Достеменно вiдомо, що тим бусурманам нечиста сила допомагае.

Тепер на Куницю глянув i отець Никифор. Потiм перехрестився:

– Гм… Чомусь мене це не дивуе… Маеш щось сказати, сину?

– Так, отче. Маю, – кивнув Тарас. – Але дядько Іван правду мовив: зараз не час для сповiдi. Татари ось-ось нападуть на Михайлiвку. Або й вже напали…

– Стривайте… – пильно поглянув на обох отець Никифор. – Щось я нiяк не второпаю. Ви так поспiшаете, немов татарва за милю вiд Сiчi? Що одна чи навiть кiлька годин вирiшують, якщо перед нами не один день дороги? Вiзьмемо завiдних коней, на ночiвлю не спинятимемося, от i надолужимо згаяне, якщо буде на те воля Господня.

– Ми iншим способом дiстанемося туди, отче, – пробурмотiв Тарас, вiдводячи погляд.

– Це ж як? На байдаках?

– Нi… Не в храмi про таке говорити, але у молодого Куницi вмiння характерника проявилося… – пояснив замiсть молодого вiдьмака Непийвода. – От вiн нас чародiйським способом i перенесе.

– Он воно як… – отець Никифор укотре уважно подивився на хлопця.

– Що ж… Церква не схвалюе подiбного, але для вiйська такi воiни велику користь принести можуть. Одне зле – мене вам з собою не вдасться взяти.

– Чому? – Тарас навiть образився трохи за виказану попом недовiру. – За десяток чи бiльше не ручатимуся, а трьох людей… разом з кiньми переправляти доводилося.

Замiсть вiдповiдi отець Никифор взяв за руки обох козакiв.

– Добре. Давай. Перенеси нас на берег Рiчища. Ну, або куди сам захочеш…

Тарас закрив очi, зосередився i… нiчого не змiнилося.

Вони залишилися в церквi. Куниця зосередився i спробував ще раз, але марно.

– Не мучся, сину мiй, – вiдпустив руку вiдьмака отець Никифор. – Твое умiння з язичництва походить i на мене – слугу Божого, не дiе. Адже за канонами церкви – все це бiсовщина. Інквiзицiя i за меншi грiхи до страти «без кровопролиття» засуджуе.

– А у нас?

– У нас… Своею волею i провидiнням Господь поселив нас поруч з агарянами. І зобов’язав заступати бусурманам шлях в iншi християнськi держави.

А тому все, що змiцнити православне воiнство може, церквою не те щоб забороняеться… Швидше, як би не помiчаеться. Патрiархи в цьому дбайливому господаревi подiбнi, котрий на полi, засiяному житом, стебла гречки знайшов. Дурень виполов би iх, як бур’ян, а розумний – збере всi зерна. А вiдокремити жито вiд гречки пiсля обмолоту дiло нехитре.

– Нехай буде гречка, лиш би не суперечка… – гмикнув Куниця.

– Не сподобалося? – посмiхнувся отець Никифор.