Невеличка драма

Господарники надто бундючнi, молодi iнженери надто захопленi своiм фахом, планами, заводами… Бухгалтери, вчителi, адмiнiстратори – все це не те, не те… Бо менi хочеться, – сказала вона в пiдступi нудьги, – закохатись безтямно, так, як у романах колись писали… Я хочу так, як у романi!

Льова кивнув головою.

– Але й вiн мусить закохатись так само, – суворо додала вона. – Вiн мусить усе забути, покинути працю, знайомих, обов’язки, все, все! Забути все, почати щось нове, неповторне…

– Марто, як ви чудово говорите!.

Очi в Льови сяяли, вiн схилився, так нiби мав ось-ось упасти перед дiвчиною навколiшки.

– Повинна бути казка, – гарячково вела вона. – Розкриваеться завiса, i таке м’яке, м’яке свiтло… Виростають гаi, в них затишок, пухка трава… І тут рiчка. Ввечерi рiчка тиха, здаеться, пiдеш по нiй… А входиш все глибше, глибше, вода пiдiймаеться, стаеш легка, скидаеш iз себе всю вагу й пливеш… Ах, Льово, приведiть менi невiдомого лицаря!

– Але… як я довiдаюсь, хто от… хто присилае вам квiти?..

– Хiба обов’язково того самого?.. – задумливо промовила Марта.

Льова мовчки закурив i глибоко замислився, пальцями лiвоi руки нервово шарпаючи кiнчики бурцiв. Цi бурцi, дарма що рiденькi, на тлi голених облич сучасностi зразу вирiзняли хлопця, давали йому оригiнальне й примiтне лице. В них було щось старосвiтське, щось вiд минулих часiв, коли рослиннiсть на чоловiчому обличчi вважалась за ознаку мужностi, а коса становила неодмiнну прикмету жiночоi краси. А тепер, коли ножицi й бритва змiнили лице людськостi, бурцi можуть викликати тiльки здивування.

Мовчанку урвала дiвчина.

– Я вам, здаеться, дурниць наплела, – холодно сказала вона. – Ідiть додому.

– Я можу вас, Марто, познайомити… з одним своiм знайомим…

– Навiщо?.. Вибачте, Льово, я трохи ляжу, дуже стомилась… Що ж то за знайомий? – спитала вона, вмостившись на лiжковi.

– Це… один лiкар.

– Що за дивак! Та вiд лiкарiв же аптекою тхне? І потiм вiн почне мене лiкувати.

– Це такий лiкар, що… нiкого не лiкуе.

– Який же вiн лiкар?

– Учений, тобто професор, – пояснював Льова. – Нi, нi, вiн дуже молодий… Такий, як… я, – додав вiн, червонiючи. – Я забув, яка в нього спецiальнiсть… але вiн не лiкуе.

Дiвчина мовчала, заплющивши очi.

– Ми познайомились з ним на фронтi, в Червонiй Армii, – провадив Льова.