Тріщини

Марiiна рука сипнула у чашку заварки, влила окропу, вкинула три грудочки цукру, – було таке враження, нiби стежить за собою звiддалiк; а може, i не було нiякого враження? Може, таки i спостерiгала звiддалiк?.. Мiстика? Та яка там до бiса мiстика, коли реальнiше й не бувае! Вона була розчахнута, Марiя, розтерзана, четвертована, подрiблена, пошаткована. Вона була, але ii й не було. Вона була тут, але була й далеко звiдси, там, де не живуть i не iснують, де не думають i не балакають, де, може, i не чують нiчого – анi волань, анi проклять, анi освiдчень, анi погроз, де не чують i не бачать, де тiльки спостерiгають, та навiть i не спостерiгають, а тiльки фiксують.

І, здавалося, нiщо не виведе ii вже нiколи iз цього стану вiдстороненостi i самовтраченостi, та раптом якийсь окрайчик ii розчахнутоi, подрiбленоi, пошаткованоi свiдомостi (чи напiвсвiдомостi? чи пiдсвiдомостi? чи позасвiдомостi?) вихопив, зафiксував, а тодi вже й помiтив предмет, та й не предмет навiть… рiч? але й не рiч… але ж як це назвати? навiщо це тут? i звiдкiль? хто принiс ii сюди? хто поклав? чи, може, менi тiльки здаеться? але ж нi, я бачу ii, я можу пiдiйти, я можу доторкнутися, я можу пiдняти… ну ось: пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу, торкаюся, пiднiмаю, пiдходжу… торкаюся, пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю… пiдходжу… торкаюся… пiднiмаю!

12

Текля з’являеться несподiвано i на диво вчасно: Марiя все ще роздивляеться, тримаючи у витягнутiй перед собою руцi, ту рiч, що невiдомо як i чому опинилася на кухонному столику.

Та рiч була звичайнiсiнькою гральною картою – новенький, ще лискучий хрестовий туз.

Несподiвано, непомiтно i вчасно постала Текля перед Марiiнi очi, i поява та Марiю не здивувала. Та навiть по тому, як завважила Теклю, вона й далi роздивлялася карту.

– Що з тобою? – занепокоiлась Текля. – Чи не хвора?

– Ось, – кивнула Марiя на карту, i в очах ii нарапт зблимнуло щось божевiльне. Нi, не божевiльне, i навiть зовсiм не божевiльне, але… Але й божевiльне теж.

Одначе Теклю це не збентежило.

(Тепер, з вiддалi часу, прокручуючи плiвку подiй знову i знову, ми змогли б, може, розгледiти i в Теклиному поглядi на ту мить щось подiбне… Але то ми i тепер, але не Марiя i не тодi…)

– Що це? – ще сухiше (нiби!) i байдужiше поцiкавилась Текля. – Карта?

Марiя нарештi опустила руку, а заразом з нею i погляд.

– Карта. Туз.