Тріщини

Отже: треба вставати, довго на совiсть вiдсвiжувати лице крижаною водою (лiтрового слоiка завбачливо, ще звечора, поставлено у холодильник), ретельно чистити зуби (не забуваючи кiлька разiв вичавити пасту з тюбика у рот i, потримавши на язицi, ковтнути), опiсля всього – мiцний чай без цукру…

Вона нарештi ворушить повiками i, повернувши голову, зиркае на циферблат годинника.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Чверть на восьму.

Отже: на повернення до життя, до такого, яким воно е щодень вiд ранку до вечора, залишаеться сорок хвилин.

Треба вставати.

Треба вставати.

Треба!

Голова важка, але, слава всевишньому, болю у скронях i потилицi, здаеться, немае. І то вже добре, дуже добре… Щоправда, трохи пiднуджуе, та то вже дрiбницi: два пальцi в рот i…

В рот?..

Вона (та, що у снi) спиняеться посеред кiмнати: це так нагадуе те, вчорашне.

… хтось пiдхопив безживне майже тiло

i поволiк до ванноi

… дзюркотiла вода

… дзюркотiла вода

… дзюркотiла

І вона прокидаеться.

4

Текля нiби стояла за дверима напоготовi: ще не встигла Марiя забрати пальця з пiгулки дзвiнка, як клацнув замок.

– О, привiт!

На Теклиному обличчi – лише привiтнiсть; вона в усьому – у зеленавих злегка очах, на ще не напомажених, та однак яскравих, губах, у ямочках на щоках.

Ямочки тi ледве помiтнi, i з’являються тiльки тодi, коли Текля усмiхаеться, та й то не завжди; Марiя зауважувала вже не раз: якщо Текля усмiхаеться не щиро, а силувано, задля годиться, то iх тодi й видивлятися годi.

– Заходь!

Марiя переступае порiг, знiмае туфельки-«човники», взувае капцi i йде за господинею до «великоi кiмнати».

– Хочеш, вiдика увiмкну?

Марiя знизуе плечима – так, нiби iй байдуже, нiби ii це зовсiм не цiкавить, нiби весь вiльний час свiй вона тiльки те й робить, що дивиться вiдик i що вiн iй смертельно остогид.

Теклю чомусь Марiiна байдужiсть насторожуе, навiть дратуе, i вона пiдступно запитуе:

– Що, тебе вже нудить вiд порнухи?

– Порнухи? – бентежиться дiвчина.

– Куди поклала, звiдти i взяла!

В голосi Теклиному жодного натяку на поглуз, нi бодай на легку, дружню iронiю. Такий собi мимовiльний жарт, експромт, каламбур, гра слiв i тiльки. Але Марiя певна того, що це не так.

Вона знае це, але збагнути – що саме не так, чому не так – не може.