Тріщини

Марiя чекае п’ятницi, i що ближче вона, тим неспокiйнiше Марii. Неспокiйнiше… Нi, не те слово – неспокiйнiше. Не те. Душа Марiiна роздвоюються. І хочеться знову в затишну (попри все, таки вона затишна) Теклину оселю, i боязко. Боязко, бо вiдчувае: щось Текля замислила. А що – не збагнути i не розгадати.

І коли збiгла п’ятниця – яке там збiгла, коли цей день тягся, немов похоронна процесiя! – а Текля так i не покликала Марiю до кабiнету, та роздвоенiсть переросла в неясну, та цiлком, однак, усвiдомлювану пекучу тривогу, й даремними були Марiiнi сподiвання, що «…ось тепер, коли все саме собою з’ясувалося…» мае прийти полегкiсть.

Навпаки, навпаки! Вона до глибокоi ночi не стулила повiк, i все думала, думала, думала: чому?.. чому?.. чому Текля так повелася?

7

Вранцi ii розбудила хазяйка:

– Там тебе якась жiнка.

Марiя схопилася, накинула на голе тiло (спала завжди без нiчого) халатика i, защiбуючись на ходу, вибiгла на передухiддя.

То була Текля.

– Ви? – здивувалася.

Текля усмiхнулася i, не чекаючи запрошення, ступила через порiг до коридорчика.

– Я, – вiдказала, прискiпливо роздивляючись.

– Як ви мене знайшли? – Марiя незвiдь-чому розхвилювалася.

Текля пропустила запитання повз вуха, вдала, що найбiльше у свiтi ii цiкавить зараз це неохайне та занедбане, хоча й не брудне, помешкання. А може, i не вдавала. Може, ii й насправдi воно займало зараз найбiльше у свiтi.

Нарештi, хмикнувши, обернулася до Марii.

– Чесно кажучи, не уявляю, як ти можеш тут жити.

Марiя промовчала. Втiм, Текля й не запитувала. Просто озвучила вголос те, що подумала.

– Маеш, сподiваюсь, окрему кiмнату, а не тулишся на розкладачцi в кутку?

– Ну, звiсно ж…

Марiя, здаеться, щойно тепер отямилась.

– Проходьте, – запросила, – дверi праворуч…

– Чого це ти викаеш? – в Теклиних очах майнуло невдоволення.

– Пробач, – дiвчина винувато всмiхнулась.

Винувато – хоча нiзащо не змогла б сказати, у чому та провина…

Текля владно штовхнула долонею дверi до Марiiноi кiмнатки.

Стала на порозi, виставивши одну ногу, аби не дати дверям зачинитися.

– Так, – сказала, надаючи голосовi вiдтiнок неприемного враження.

Чи намагаючись надати голосовi вiдтiнок неприемного враження? Певно ж, саме так: намагаючись. Бо насправдi (i Марiя це вiдчула) побачене не справило на неi хоч якогось враження.