Лише час підкаже

Тiеi ночi я не лягала спати, просто сидiла на нижнiй сходинцi при входi, чекаючи, що мiй чоловiк от-от повернеться додому. Артур нiколи не ночував поза домом, вiдколи ми були в шлюбi.

Незважаючи на те, що Стен протверезiв до того, як прийшов на кухню наступного ранку, пiд час снiданку вiн не сказав анi слова. Коли я ще раз запитала в нього, де Артур, вiн заявив, що не бачив його, оскiльки вони напередоднi розiйшлися в рiзнi боки. Неважко було визначити, коли Стен бреше, бо вiн у таких випадках не дивився в очi.

Я вже хотiла було сильнiше натиснути на нього, коли почула гучний грюкiт у вхiднi дверi. Моя перша думка була, що це, мабуть, Артур повернувся, тому кинулася вiдчиняти.

Коли ж розчахнула дверi, досередини увiрвалися двое полiцiянтiв, кинулися на кухню, схопили Стена, вдягнули на нього кайданки й повiдомили, що це арешт за крадiжку зi зламом. Тепер я знала, звiдки з’явилася пачка банкнот.

– Я нiчого не крав! – заперечив Стен. – Цi грошi менi дав пан Беррiнгтон.

– Гарна казочка, Тенкоку, – глузував перший правоохоронець.

– Але ж це щира правда, офiцере, – божився брат, коли його тягли до в’язницi.

Цього разу я знала, що Стен не бреше.

Я залишила Гаррi з мамою i побiгла до докiв, щоб дiзнатися, чи прибув Артур на ранкову змiну i чи зможе пояснити менi, чому Стена запроторили до буцегарнi. Я намагалася не думати про ймовiрнiсть i його арешту.

Чоловiк бiля ворiт сказав менi, що цього ранку Артура не бачив. Але пiсля того як перевiрив графiк, то й сам здивувався, що Артур не вiдзначився напередоднi ввечерi.

Усе, що вiн мiг сказати, було:

– Не звинувачуйте мене. Я тодi не чергував на воротах.

Лише пiзнiше я замислилася, чому вiн заговорив про звинувачення.

Я пiшла до верфi й розпитала декого з товаришiв Артура, але всi вони трималися однiеi лiнii: не бачили його, вiдколи попрощалися минулого вечора. І швидко вiдходили вiд мене. Я вирiшила iхати у вiддiлок, аби пересвiдчитися, чи й Артура не заарештували також, коли побачила стариганя, який чвалав повз мене з похиленою головою.

Я кинулася за ним, очiкуючи, що хоч вiн скаже менi щось або вiдмовиться, заявивши, що не знае, про що я торочу. Але коли я пiдiйшла, дiдуган зупинився, зняв шапку i привiтався:

– Доброго ранку.

Я була здивована його вихованими манерами, що додало менi впевненостi запитати, чи не бачив вiн Артура цього ранку.

– Нi, – вiдповiв вiн. – Востанне я бачив його учора, коли вiн працював у вечiрнiй змiнi з вашим братом.