Лише час підкаже

Преподобний Воттс приiжджав регулярно i навiть повернув трохи монет, якi ми жертвували на тацю упродовж багатьох рокiв. Панна Мандей з’являлася рiдше, але й давала набагато бiльше, нiж хорошу пораду, завжди вiдходячи з порожнiм кошиком. Але нiщо не могло компенсувати менi втрату чоловiка, невинного брата, замкнутого у в’язницi, та сина, який залишився без батька.

Гаррi нещодавно ступив свiй перший крок, i я вже боялася почути його перше слово. Чи буде вiн пам’ятати, хто сидiв на чолi столу, i запитае, чому це мiсце спорожнiло? Саме дiдусь вигадав, що маемо сказати, якщо Гаррi почне ставити запитання.

Але в той час найгострiшою проблемою родини Тенкокiв стало те, як вiдiгнати вовка голоду вiд наших дверей, або, що iще важливiше, збирача орендноi плати та судового пристава. Пiсля того як я витратила п’ять фунтiв Стена, заклала в ломбард срiбну обручку мами, свою обручку iз заручин i, нарештi, й свою шлюбну обручку, тепер боялася, що цього не вистачить надовго до того, як нас виселять.

І це лише вiдтермiнувало на кiлька тижнiв iще один грюкiт у дверi. Цього разу це була не полiцiя, а чоловiк, який назвався паном Спарксом i повiдомив менi, що представляе профспiлку, в яку входив Артур, i приiхав поцiкавитися, чи я отримала компенсацiю вiд компанii.

Я завела гостя на кухню, налила йому горнятко чаю i заявила:

– Жодного фартинга. Вони сказали, що вiн звiльнився без попередження, тому не можуть вiдповiдати за його дii.

– Я також, – запевнив пан Спаркс. – Вони всi мовчать як риби, не лише керiвництво, а й робiтники. Я не можу з них нiчого витягнути. «Це бiльше, нiж коштуе мое життя», – сказав менi один iз них. Але внески вашого чоловiка були сплаченi у повному обсязi, – додав вiн, – тому ви маете право на компенсацiю вiд профспiлки.

Я просто застигла, як соляний стовп, не маючи уявлення, про що вiн торочить.

Пан Спаркс вийняв iз течки якийсь документ, поклав його на кухонний стiл i погортав до задньоi сторiнки.

– Пiдпишiть тут, – сказав вiн, поклавши вказiвний палець на пунктирну лiнiю.

Пiсля того як я поставила хрестик у мiсцi, на яке вiн вказував, чоловiк витягнув iз кишенi конверт.

– Менi дуже шкода, що так мало, – сказав вiн, передаючи його менi.

Я не вiдкривала конверта, доки вiн не допив свое горнятко чаю i не пiшов.