Обережно зі своїми бажаннями

З’явилося вiдчуття, що хтось iз них пропонував його вколошкати, але Карл сподiвався, що старший чоловiк спокуситься можливiстю отримати бiльше грошей. Грошi, мабуть, таки переважили, бо холодне дуло пiстолета вже торкалося його лоба.

Автiвка повернула праворуч, а за кiлька хвилин – лiворуч. Кого вони намагаються обдурити? Карл знав, що вони просто кружляють тим же маршрутом, який сенс iм було ризикувати й покидати свою католицьку твердиню.

Раптом машина зупинилася, дверцята вiдчинилися, i Карла викинули на вулицю.

Якщо залишиться живий iще хвилин п’ять, подумав вiн, то зможе ще пожити, щоб заслужити пенсiю по старостi. Хтось схопив його за чуприну й рвучко звiв на ноги. Поштовх у спину – i вiн полетiв у вiдчиненi дверi. Із пiдсобки долинав запах паленого м’яса, але вiн пiдозрював, що годувати нiхто не збирався.

Бранця потягли сходами до кiмнати, в якiй смердiло запрiлою бiлизною, та штовхнули на жорсткий дерев’яний ослiнчик.

Дверi ляснули, i чоловiк залишився сам. Чи нi? Полонений припускав, що в цьому безпечному будинку е хтось старший, можливо, командир «вiйськовоi зони», котрий зараз вирiшуе, що з ним робити.

Карл не мiг бути певен, чи довго доведеться чекати. Здавалося, що в годинах кожна хвилина була довшою за попередню. Раптом дверi вiд удару розчахнулися, i бранець почув, як до кiмнати увiйшли щонайменше трое чоловiкiв. Один iз них закружляв навколо стiльця.

– Що тобi треба, англiйцю? – брутально запитав вiн.

– Я не англiець, – заперечив Карл. – Я нiмець.

Запанувала тривала тиша.

– То що ти хочеш, фрице?

– Маю вам щось запропонувати.

– Хочеш пiдтримати ІРА? – iнший голос, молодший i бiльш емоцiйний, але без владних ноток.

– ІРА менi пофiг.

– Тодi навiщо ризикувати своiм життям, намагаючись нас знайти?

– Бо, як я вже казав, маю пропозицiю, яка може вас зацiкавити. То чому б вам не кинути викаблучуватися й не покликати того, хто може приймати рiшення. Бо пiдозрюю, юначе, що твоя мама все ще навчае тебе, як ходити на горщик.

П’ястук врiзався йому в щелепу, пiсля чого вiдбувся гучний i гнiвний обмiн думками, одночасно сперечалися кiлька голосiв. Карл вiдчув, як кров поцiбенiла пiдборiддям, i приготувався до другого удару, але так його й не дочекався. Мабуть, думка старшого чоловiка переважила. За мить трое з них вийшли з кiмнати, хряснувши дверима. Але цього разу Карл знав, що вiн уже не сам. Сидячи тривалий час iз зав’язаними очима, вiн став чутливiшим до звукiв i запахiв.