Світован

Приплющив повiки i ворухнув устами. Я радше прочитав на них, нiж почув:

– Спочинь з дороги.

І я спочивав. Це був не сон, не вiдпруга, не вiдпочинок, а саме – спочинок. Тодi я ще не знав закону слiв i лiтер: що дрiбна буквиця, ii присутнiсть чи вiдсутнiсть наскрiзно i глибинно мiняе питому сутнiсть слова. Вiдпочивають вiд чогось, вiдходячи вiд нього, вiдпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забуттi, як немовля, в кубелечку спокою. Вiн сотався тут iз усього: з дощатого склепiння, затемненого часом, iз глинобитноi долiвки, притрушеноi «лугом», iз плодiв айви на скринi, поцяткованiй шашелем, i з самого потойбiчного скрипу шашеля, ще й iз тугоi домотканоi верети, що пахла вiтром.

Я хотiв насититись тим спокоем i за вчорашнi днi, i на прийдешнi. Як та дитина.

Але вставати ж треба. Коли я пiдвiвся i вийшов надвiр, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще бiльше плуталися думки. Та гiрше було iз серцем – наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрiлися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки.

Старий невiдь-звiдки вирiс у потрiбну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину i приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нiгтем шкiру, примушував кашляти. Тодi кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сiни. Вернувся зi ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потiм розтирав менi груди чимось шорстким i масним. Уважливi його пальцi м'яко проникали аж до кiсток.

– Проблема з легенями? – кволо поцiкавився я.

– Чому питаеш?

– Бо знаю трохи анатомiю.

Там легенi знаходяться.

– А я знаю, що душа, – сказав вiн тихо.

– Ви лiкуете душi?

– Я нiчого не лiкую. Лiкуе Господь.

– Тодi навiщо ця мазь?

– Бог вкладае нам помiч у руки. Се тминова олiйка. Вона розм'якшить набряк i пригасить пал у грудинi. – Старий вiдiйшов, але за три кроки обернувся. – Серце чуеш?

– Так. Щось його затисло.

– Розумники, – буркнув вiн. – Усi бiди скидаете на щось i на когось. І сим рвете собi серця… Чуеш, хлопче, вiдпусти серце на волю.

Куди лежить, туди най бiжить…

– Нема куди йому вертатися.

– Я не кажу, щоб верталося. На зворотнiй дорозi ламають ноги, а на мисленiй – голови. Кажу: дай йому волю самому вибирати простiр i путь. А ти його пустим думанням не плутай. Само вибереться i тебе поведе…

– Куди? – байдуже спитав я.

– Не твоя жура. Твое дiло тепер бокове. Спатимеш три доби. Тут, пiд гойним горiхом. Листя пустить росицi на губи не бiльше, нiж тобi треба.