Світован

З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутнiстю.

– Ну, добре, – сказав я, – прийду я до твого дiда, скажу: «Вам привiт вiд Толi!» А далi що?

– А нiчого. Пес пса вiтрить. Це, до речi, його приповiдка. Вiн iз тих, яким нiчого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.

– За що?

– А нi за що. Хiба тебе в один день випакували з редакцii i гуртожитку за щось? І хiба не ти менi колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокуе не в ногу з бiльшiстю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не пiднiмаеться з бiльшiстю рук, цю руку треба вiдтяти.

Якщо цвях вилiзае своею шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тодi подумав, що це з Бiблii. А виявилося – Дзержинський… Не тели iжака, старий. Я дiло кажу.

Я гнiтив у собi сумнiв, скорiше вiд утоми мозку.

– Все, постановили одноголосно! – Толя ляснув мене по плечу. – Почекай мене тут, я кину з вiкна для дiда пакет – батарейки, леза, олiвцi, сiрники…

– Дивися, щоб сiрники не зачепилися за прапор, – ляпнув я з останнiх сил. – Бо тодi пiдемо до дiда обое.

Толя весело заiржав i плигнув у гуртожиток.

Попова гора

Взагалi свiт того дня смiявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли пiдiйшов до живоплоту непоказноi господи на горi, яку називали тут Поповою, або ще по-iншому Розрадою-горою, – пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою пiд пахвою.

– Я приятель Толi. Менi б кiлька днiв перебути. Якщо можна… Я заплачу.

– Ти вже плакав днесь. Може, доста?

Це було мовлено мирним, безбарвним голосом.

Тоном перевiзника, що звично вiдкликаеться до того, кого мае переправити на той бiк. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пiшов за ним.

– Дизель за Чопом перегрiвся, – мимрив я за його плечима. – Мусив пересiсти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал i довго шукав мостик… А тут дачi, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу…

– Головне, що прийшов, – сказав старий i простягнув менi горнятко води. – Ти дома.

Цi слова оглушили мене спокоем.

Густим, дивовижним спокоем. Схожим чимось хiба на вечiрне кумкання жаб у дитинствi, на сюрчання цвiркуна в бабиному запiчку. Я пив iз глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той спокiй. Призабутий спокiй, десь розхлюпаний, загнаний за решiтку муштрованих нервiв. Тепер я його жадiбно заковтував у себе. Охлялi пальцi не втримали недопите горня i воно вислизнуло. Але не впало – дiдова рука пiдхопила його. Вiн неначе засоромився цiеi несподiваноi спритностi.