Світован

Я лежав за крок вiд рiки, i з моiх очей текла iнша рiка, що починалася десь у задубiлих грудях, у скам'янiлiй душi. Рiка гiркоти.

Потiм прийшло щось живе, обережно дихнуло менi в лице, облизало його. Гумовi губи, шерехатий лагiдний язик. Пес, а радше кiнь чи баран, – цi тварини люблять сiль. Гiркоi солi на моiх щоках було для них доста. Я не ворушився, прикидався мертвим. Особливо й прикидатися не було потреби. Тварина пiшла собi, а я добував нiч. Нiч, що днiла в менi i не вiщувала нiякого просвiтку дня.

Але день прийшов.

Перший промiнь лизнув росянi стебла, ковзнув моiм остудженим чолом, зарожевив пергамент повiк. Зацокали об брукiвку пiдбори перших пiшоходiв. Я зiбрався на силах i пiдвiв свое очужiле тiло. Треба було кудись рушати. Мабуть, на вокзал. Людина, яка не знае куди йти, йде на вокзал.

Неподалiк вiд гуртожитку першим, кого я зустрiв, був Толя. Ми жили в одному блоцi. Вiн вертався з нiчноi змiни. Неголений, невиспаний, але з незмiнним блиском в очах. Толя був iнженером i комсоргом, з тiеi ж когорти непримиримих, що й мiй герой-афганець, з якого i зчинилася ця шура-бура.

– Старий, я про все в курсi, – крикнув Толя звiддалiк. – Що тут скажеш? Я не люблю лiрики, менi легше пояснювати речi фiзикою, законом опору матерiалiв. Ти перейшов температурну межу, перегрiв систему. От вона й витискае тебе iз себе…

– Ну i що в такiй ситуацii радять твоi Менделееви-Клапейрони? – мляво запитав я.

– Що? Потрiбно тимчасово випасти в осад, щоб набути новоi концентрацii. Сiсти на дно.

– Вважай, що я вже на днi, – зiтхнув я.

 – На дуже глибокому днi.

– Чому такий похмурий тон? Інколи впасти на дно потрiбно для того, щоб вiдштовхнутися вiд нього.

– Це фiлософiя тих, хто весь час на плаву.

– Це фiлософiя мого дiда. Послухай… – пiсне з ночi обличчя Толi посвiжiло радiстю. – Дiд – ось у кого тобi можна перекантуватися. Ви обое нiмураки, зайвим словом один одного не притiсните. Та й дiд бiльше в хащах пропадае, нiж дома. У нього спокiйно, нiхто туди не потикаеться. Читай собi, пиши, горобцям дулi показуй.

– Що за дiд? – поцiкавився я для годиться.

– Дiд Андрiй. Правда, вiн менi не зовсiм дiд – бабин брат. Та ти його знаеш. Ми з ним щепили на дачi твого редактора дички. Ти ще тодi сказав: «Дiдо-Всевiдо, як iз казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш – патрiархальщина!»

Я згадав того дiда – мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрi. Чимось схожого на Хемiнгуея, але нiскiльки не книжного.