Світован

Тут мене наздогнала вахтерка i мовчки простягла папiрець. Телеграма. Я пробiг очима блiдi, танцюючi рядки: «Вiйськових маневрах Двiна загинув…»

Я не хотiв читати далi, зiбгав папiр у жменi, нiби його не було. Нiби адресувалося не менi – я ж не живу в цьому гуртожитку. Я знав, хто мiг загинути на Двiнi. Недавно вiн написав менi звiдти листа. Найближчий мiй друг, ще зi школи. І в унiверситет ми поступили разом. Вiрнiше, вiн пристав до мого вибору. Щоб не розлучатися. Хоча це було не зовсiм його. Чи то пак, зовсiм не його.

Тому пiсля унiверситету й завербувався в армiю офiцером полiтвiддiлу – вiдвойовувати свою долю. Не хотiв бiльше дурити себе, «дотягуватися» до мене…

А мое серце, мабуть, таки належало трьом: слову, iй i йому, моему сердечному друговi. Тодi я ще не знав простоi iстини, що особисте щастя – це спiлкування з близькими тобi по духу. І давне слово «совiсть» це i е «вiсть» про iснування десь спорiдненоi душi, про пов'язанiсть вашу невидимими нитками. І що правдива радiсть – це радiсть у буттi iншого.

Со-вiсть: со-братня, со-радiсна вiсть, що йде вiд душi до душi…

Менi це невдовзi вiдкрив чоловiк, що називав себе Свiтованом. І ця повiсть, власне, про нього.

Нас б'е те, що найдорожче для нас. Слова на сiрому поштовому паперi добили мене остаточно. Коли нас заскакуе якийсь клопiт, ми спрямовуемо на це весь душевний захист. Коли навалюються враз два лиха – душа розриваеться мiж ними. А коли одночасно три-чотири – душа завмирае в сум'яттi. Вона не готова до такого напору.

Недаремно Вчитель заповiдав нам: кожному дню – своя злоба. Приймай не бiльше одного клопоту. Якби ми були добрими учнями!..

Я пiшов набережною. Рiка текла в один бiк, людський потiк – в iнший. Липи скрадливо шумiли щось про свое. Рiка нагадала менi, що я хочу пити. І я зiйшов через борщiвник до зарiнку й напився навколiшки, як звiр. Вода принесла на мить якусь яснiсть. Я зрозумiв, що не маю куди йти. І не хочу. Я лiг у траву i заплющив очi, бо повiкам було важко навiть клiпати.

Нiчого не думалося, спалахували й мерехтiли якiсть обривки картин, тiснили одна одну, зливалися, палили мозок. Потiм я спав. Довго спав – решту дня, вечiр i цiлу нiч. Але сон цей не був сном – я все приявно чув, що чинилося довкола. Часом я розплющував очi. Трава холодила тiло, одяг був мокрий вiд роси, i розпашiле обличчя було мокре. Я облизав губи – солонi. Значить, це була не роса, а сльози. Я плакав, хоча ранiше думав, що вже розучився це робити.