Світован

Розiмлiло клiпав такими ж жовтими, як пиво, очицями i розповiдав сажотрусу, що стояв iз велосипедом поруч: «Я брал Рейхстаг!» – «Нащо?» – лiниво поцiкавився коминар. «Как нашто? Ето же логово фашiзма! О, сколько раскрошил я саперной лопаткой голов сосункам iз гiтлер-югенда! Ім далi ржавiе австрiйскiе карабiни без патронов, i ета соплiвая пацанва двiнула на нас со штиками. Представляеш? Нам тоже било жалко на нiх патронов. Ми раскаталi по улiце бочки с солярой i подожглi. Гiтлерьонки iспеклiсь зажiво. Ми добiвалi iх лопатками… А потом я взял Рейхстаг.

Но тебе, чадная голова, ето не понять». – «Чому ж, – мляво озвався коминар. – Я чув, що в Нiмеччинi всi щось брали. Не вертатися ж iз такого свiту з порожнiми руками…»

Тепер Скурпульон iз зловтiхою рявкнув до мене: «Явiлся – не запилiлся! Вот коробка с вашiмi вещами, комiсiонно перепiсаннимi. Можете сверiть со спiском. І чтоби через десять мiнут духу вашого здесь не било!»

Я не мав нi сил, нi бажання щось вимовити. Запитували очi.

«Что-то не понятно? – чвиркав слиною Скурпульон.

 – Ізвольте – об'ясню». – Дiстав аркуш, дмухнув чомусь на нього. – «В ноч с 28 на 29 ноль п'ятого на фасадной стене вверенного мне гуртожiтiя бил сожжон государственний флаг есесесер. Якоби по неосторожностi прi масовом бросанii с окон зажжонних газет в связi с победой кiевского Дiнамо в футбольном чемпiонате. Даже еслi ето i плод разгiльдяйства, оно преступно по сутi i кроет в себе полiтiческiй подтекст. Ізходя iз етого, совет гуртожiтiя постановiл лiшiть всех подозреваемих в содеянном права прожiванiя. Спiсок прiлагается. Деньгi, уплоченние вперьод, не возвращаются».

Я в списку був тринадцятим. Ну, звiсно, яке ще могло менi випасти число!?

«Давай-давай! – Скурпульон перейшов на ти. Як ще звертатися до бездомного? Мабуть, уже знав, що я й безробiтний. – І скажi спасiбо, что на дворе сейчас другое время, а то загремел би ти годков етак на петнаццать, а может, i вовсе стал би под стенкой, на которой флаг вiсел…»

Я не подякував, бо мене не зворушував час надворi.

Зате надворi було бiльше повiтря, якого менi гостро забракло. І я хиткою тiнню просочився крiзь залiзну вертушку дверей.

На вулицi чомусь обернувся i глянув на стiну. Там iз закiптюженоi цiвки звисав новенький шовковий стяг. Скрупульон ревно стежив, щоб прапори обабiч центрального входу висiли завжди – i в свята, i в буднi. Один iз них згорiв i був замiнений на новий. Зате в мене продовжувало щось горiти всерединi. Дiймала згага i спрага. Я рушив до кiоску.