Світован

А вiн, обнявши мене проникливим поглядом сiрих очей, провадив далi:

– Я не знаю твоiх кривдникiв, не знаю, чим вони тебе допекли, та знаю одне: не було, немае i не буде людини, яка б заслуговувала тiльки осуду чи виправдання. Часом i святий на святого скривиться… Тому треба прощати. Бо се твое звiльнення, твоя найбiльша перемога. Хоч би весь свiт повстав проти тебе, ти захищений силою прощення.

Одиниця у великiй реестратурi неба

Менi залишалося слухати й вiрити. Тодi я ще не знав, що цей чоловiк поважного вiку, але без слiдiв часу на обличчi, говорить не пустопаш; що свiт не раз i не двiчi брав його в залiзнi клiщi.

І то не один свiт. Тi свiти завалювалися один за одним, а вiн сидiв тут, на заповiтнiй лавчинi, з облатками цвiту на раменах, i бджола вмиротворено дзумiла в його бiлiй бородi. Їй там було притульно.

…Я не спав майже до ранку. Нiч повзла слимаком. Трава в мiсячному поливi застигла, нiби вiдлита з металу. Моя повна думами голова теж обважiло впала на груди, але душi було високо.

Кортiло навернути якiсь добрi спомини, обходячи бомбовi ями. І виплив чомусь рядок iз мого останнього нарису про опального афганця: «Я – одиниця у великiй реестратурi неба». По правдi, хiба може так говорити комсомольський ватажок, та ще й атеiст на додачу?! І якого я пiсля цього хочу ставлення до себе?! Дурiсть – дар Божий, але не варто ним зловживати. Бiсмарк, здаеться, сказав.

«Що ж, пробачте менi, шановнi-нешановнi товаришi! Тобто… я пробачаю вас!» Слово «прощаю» для мене ще тодi не було природним.

Потiм я лежав без думок, укритий небом, i зорi, здавалося, ворушилися в волоссi. Поснула вся жива дрiбнота довкола. Тиша замохнатилася, загусла, i я теж заснув.

Уранцi я прохопився вiд якогось звуку – скрипнула капура (так називають тут хвiртку). Старий iшов двором iз глиняним жбаном. Побачив мене й поклонився:

– Файно спалося? А я вже снiданок виходив, – поклав на стiл посуд iз самокишем.

Потiм ми iли його з мамалигою i бринзою.

Дiдовi слова про снiданок були й для мене пiдказкою, що харчi треба вiдробляти. Я попросив, щоб вiн дав менi якусь роботу.

– До чого руки просяться, те й роби. Зайнятiсть – се найлiпшi й найдешевшi лiки.

Спершу я прибрав маленьку столярню, протер вiконце, зiбрав тороки павутини, вигрiб стружку i тирсу. Це велено було розтрусити в малиннику. «Малина любить кислу деревну потеруху, нiяке iнше вдобрення iй так не годить».