Світован

Хоча внутрiшньо був твердий. Був якось у собi i в просторi водночас. Це важко пояснити. Є люди, якi щось знають, i е люди, якi знають щось. Це щось i вiдчувалося в ньому. Воно й притягувало. Коли я налаштував етюдник, йому на руку сiв метелик. Гарний такий, барвистий. Старий уважно розглядав його. Борода майже торкалася метелика, але той не вiдлiтав. Довго не вiдлiтав. Доки дiд легенько не дмухнув на нього. Я встиг накидати етюд, встиг схопити цю дивну мить зрiднення людини й комахи… Тепер я готую виставку за кордоном.

І там буде ця робота. Цiкаво, як би ви назвали ii?

– Хiба конче треба все якось називати?

– Такий порядок. Так вимагае виставком, аби кожна робота була паспортизована, мала назву.

– Тодi, – сказав я, – так i назвiть: «Метелик, який не хотiв вiдлiтати».

– А й направду, що тут довго мудрувати? Слова й так не все пояснюють у зримому свiтi.

– Не тiльки у свiтi, але i в книгах. «Що менше слiв, тим лiпша книга», – казав вiн.

– Хто? – запитав художник.

– Той дiд iз метеликом.

– Цiкаво. Дуже цiкаво… про книгу. А про малярство… про малярство нiчого не говорив? Не пригадуете?

– Щось пригадую. Якось ми спускалися з Обавського Каменя, i, коли вийшли з ялинника на простiр, вiдкрилася нам пречудова панорама. Спад гори кипiв жовтогарячим дроком, мiж травами золотими змiйками звивалися пiшники, громадилися стада сiрих валунiв. Каменi були як живi: здавалося – встануть i пiдуть. А на самому сподi долини слiпуче яскрiло дзеркальце озера.

Мiй супутник, той старий, витер спiтнiле чоло i сказав: «Ну от, братику, ще одну прилюбну картину намалював нам Верховний Маляр». Так вiн тодi сказав. А ще говорив, що метеликiв розмальовуе Бог.

– Гарно казав. Із цим я згiдний цiлим своiм серцем… Не раз безсонноi ночi думаеш: навiщо ти все це малював? Для чого дурив когось навiяними верескливими мальовидлами? А найперше – самого себе… Що принесеш на плечах, як хрест, i покладеш перед Ним на порiг?

– Перед ким?

– Перед тим Верховним Малярем.

Перед ким же ще? – Голос його сiкся ще глибшими трiщинами.

– Де буде виставка? – запитав я, щоб перебити сумну нуту.

– Спочатку в Братиславi. Потiм, кажуть, ще кудись повезуть по Європах… Для вас я зробив фотокопiю. Тепер така технiка, що навiть волосинки вiд пензля передае, як справдешнi. Радо перешлю вам, куди скажете.

Я подякував i назвав адресу, хоча копiй не люблю. Нiяких.

Чоловiк на тому кiнцi дроту довго i важко мовчав.