Марго та сексот

Малi сидiли й жували смачнючий хлiб, сонечко припiкало, птаство вищебечувало, старшi всi розбiглися у справах… І так хороше було у тому маленькому дворi на вулицi Плеханова, колишнiй Малодворянськiй, що Вальцi хотiлося зупинити час i вже не рости далi, щоб не ставати дорослим, не поринати у колотнечу повнолiтнього життя й не вирiшувати тi проблеми, якi весь час постають мiж батьком i мамкою, доводячи iх до репету. Вiн розумiв, що так не бувае, але ж так хотiлося чуда. Та вiн ще не знав, що найбiльше чудо – це вволити людськi бажання, бо вони невичерпнi.

Хоча часто бувае так, що найбажанiше в життi згодом стае найбiльшим тягарем i людина ладна позбутися колись бажаного, але не знае як.

* * *

Час летiв, а Ксенчинi родичi нiяк не iхали на береги своеi Ками. Одного суботнього вечора, тiкаючи вiд лементу Васi й черговоi «вiйськовоi операцii» пiдпилого дiда Прокопа, парочка таки почалапала на «кiровську» площу. Із собору, який уже не був собором, а чимось схожим на клуб, лунала музика.

Мiстянам, виявляеться, вряди-годи вкрай необхiдно потанцювати, i вони останнiм часом кожноi суботи поспiшають до церкви, щоб вдовольнити своi нагальнi бажання. І якщо хтось думае, що тут вийшла якась помилка, бо хто ж ходить на танцюльки в православну церкву, то нiчого подiбного. Це запопадлива радянська влада так щиросердно подбала про культурнi забаганки спраглих до всього незбагненного людей. Забравши церкву й свята во славу Господа, треба було негайно заповнити створену нiшу.

Легко прошмигнувши мiж пар, що кружляли пiд звуки духового оркестру, i сувороi тiточки бiлетерки вглиб примiщення, Ксенька i Валька задерли голови на баченi вже фрески. Подекуди лики святих були завiшенi плакатами й лозунгами, але все ж прозирали печальними очима на танцi з височини свого загадкового буття. Пiд час передиху оркестру, коли можна було почути одне одного, Ксенька сказала:

– Валь, як ти думаеш, а вiн нас бачить? – i кивнула на очi святого Петра, якi дивилися поверх плаката «Во имя коммунизма».

Валька не знав, що вiдповiсти й аж зрадiв, коли духовий оркестр заграв популярний вальс «На сопках Маньчжурii». Та його радiсть враз погасла, коли вони, зачепивши жiночу пару, а таких було значно бiльше, наблизилися до самiсiнького оркестру. Згадалося, що саме звiдсiль, iз-за олтаря, тодi вийшов батюшка, який одягнув свою митру на його дитячу голову. Та смуток обiрвали гучнi звуки казна-якоi iншоi музики.