Марго та сексот

Вона безцеремонно вскочила звiдкiлясь i вмить змiшалася iз звуками вальсу, утворюючи дику какофонiю. Схопившись за руки, ошелешенi дiти перезирнулися, навiть не намагаючись заговорити, i вилетiли надвiр.

Площею Кiрова марширував духовий оркестр вiйськовоi частини. Бравурний марш розлiтався довкруги, наче буревiй, звiсно, вриваючись у всi вiкна й дверi наближених будiвель. Духовi оркестри, нiби змагалися, утворюючи справжнiсiнький дикий тарарам, та той, пiд звуки якого кружляли пари в колишнiй церквi, програвав доблесним воякам.

Дiти завмерли – стояли як вкопанi, затуливши вуха руками, й дивилися на вiйськових, а тi марширували майданом, не випускаючи з рук величезнi труби й барабани, валторни й срiблистi тарiлки. У малих головах дзвенiло й бахкало, рота не варто було вiдкривати або, навпаки – можна було горлати якi завгодно неподобства, бо того, певна рiч, нiхто б не почув. Вiдтодi любов до духових оркестрiв у обох наших героiв, не встигнувши прокинутися, почила.

Наступного дня не з доброго дива Ксенька так настирно переконувала Вальку негайно записатися до бiблiотеки, що вiн не витримав дiвчачоi заповзятливостi – пiддався. До рiшучих дiй спонукало ще й те, що в домi книжок було з десяток, не бiльше, i деякi з них не дались на прочитання, бо там було занадто багато лiтер i зовсiм не було малюнкiв. До знайомоi вулицi Луначарського – рукою подати, а саме на цiй вулицi на будинку з пiдвалом друзяки колись бачили вивiску з багатьма лiтерами, i по складах хором прочитали найвиразнiше слово «бiблiотека».

– А може, не сьогоднi? Може, якось iншим разом сходимо? – запитав Валька свою вкрай рiшучу товаришку, уже стоячи на дерев’яних рипучих схiдцях в коридорi бiблiотеки.

– Нi, ну не тепер, так в четвер! Ти ж обiцяв, що сьогоднi… – закопилила нижню губу Ксенька. – А що ми будемо читати? У нас уже всi казки напам’ять вивченi.

Це був вагомий аргумент. Бо Котигорошка, Буратiно чи Незнайку вони вже знали як своi п’ять пальцiв i давно переказували книжки навперебiй i майже слово в слово по пам’ятi…

За великими дверима царювала незрима панi тиша.

Просунувши голови у щiлину дверей, малi завмерли. Урочистостi митi додавала червона килимова дорiжка iз зеленими смужками з обох бокiв. Рiвними рядочками виструнчились стелажi з книжками, якi манили таiною й надiею прочитати щось таке, вiд чого заб’е дух.