Цинкові хлопчики

Скрiзь за мене вирiшували. Мене переконали, що сама людина нiчого не може. У якiйсь книжцi натрапив на слова «убивство мужностi». Коли вирушав туди, у менi вбивати було нiчого: «Добровольцi, два кроки вперед!». Усi два кроки вперед, i я – два кроки вперед.

У Шиндадi… Бачив двох збожеволiлих наших солдатiв, вони весь час «вели» переговори з «духами». Вони iм пояснювали, що таке соцiалiзм, за пiдручником десятого класу… Хто такий Ленiн… «А справа в тому, що iдол був порожнiм, i сiдали в ньому жерцi мирянам вiдати».

Дiдусь Крилов… Класика… А якось до школи, менi рокiв одинадцять було, прийшла «тьотя снайпер», яка вбила сiмдесят вiсiм «дядькiв фрiцiв». Повернувся додому, заiкався, уночi пiдвищилась температура. Батьки вирiшили: грип. Тиждень удома просидiв. Улюбленого свого «Овода» читав.

Навiщо змушувати мене згадувати? Я, коли повернувся… Я своi довоеннi джинси i сорочки не змiг носити, це був одяг iншоi, незнайомоi менi людини, хоч вiн i зберiг мiй запах, як запевняла мати. Тiеi людини вже немае, ii не iснуе.

Цей, iнший, котрий тепер я, носить тiльки те саме прiзвище. Я зустрiчався до армii з дiвчиною, був закоханий. Приiхав i не подзвонив iй. Вона випадково дiзналась, що я вже в мiстi, знайшла мене. Даремно шукала… Не варто було зустрiчатися… «Того, кого ти кохала, i вiн тебе кохав – немае, – сказав я iй. – Я – iнший! Ну, iнший я!» Вона плакала. Приходила багато разiв. Телефонувала. Навiщо? Я – iнший! Інший! (Помовчав. Заспокоiвся.) Менi все-таки подобався той, перший я… Я за ним сумую… Я його згадую… «Падре, – спитав Овод у Монтанеллi, – тепер ваш Бог задоволений?»

Кому менi кинути цi слова? Як гранату…

Рядовий, артилерист

– Як я сюди потрапила? Дуже просто.

Вiрила всьому, що писали в газетах…

Я собi казала: «Ранiше подвиги здiйснювали, були здатнi на саможертву, а тепер наша молодь нiкчемна. І я така сама. Там вiйна, а я собi сукню шию, зачiску нову вигадую». Мама плакала: «Помирати буду – не прощу. Я не для того вас народжувала, щоб ховати окремо руки, ноги».

Із перших вражень? Пересилка в Кабулi. Колючий дрiт, солдати з автоматами… Собаки гавкають… Самi жiнки. Сотнi жiнок. Приходять офiцери, вибирають, котра симпатичнiша, молодша. Вiдверто. Мене пiдiзвав майор:

– Давай вiдвезу до свого батальйону, якщо тебе не бентежить моя машина.

– Яка машина?

– З-пiд «вантажу двiстi»… – я вже знала, що «вантаж двiстi» – це вбитi, це домовини.

– Домовини е?

– Зараз розвантажать.

Звичайний КамАЗ iз брезентом.