Ярославна

Не в темних хащах, не в пустцi дрiмучiй, не в пустелi несходимiй – у бiлому свiтi.

«Дивно, – подумала дiвчина. – Хiба можна заблукати у свiтi бiлому? Свiт Божий такий прекрасний, великий i безмежний. У ньому всiм вистачить мiсця. І менi теж, княгиньцi маленькiй. Князiвства менi, як батьковi, не треба. І княжого столу в Киевi. Аби був поруч коханий, а я щоб йому була коханою… То чому ж маю в свiтi бiлому блукати? Дивно… Агов, люди добрi, де ви? Вiдгукнiться, озовiться! Це ж я, Єфросинька, Фросенька, люба дочка у свого батенька…»

Аж раптом навстрiч – голова.

Їй стало лячно. Закрижанiло ество, вiдiбрало мову, руки-ноги. Голова була великою, з довгою бiлою бородою i гострими, проникливими очима. І бiльше в Голови нiчого не було. Тiльки збоку рука. Вона виткнулася з рукава, кiстлява кисть, з жовтими, теж кiстлявими пальцями, що тримали тризубець.

Єфросинiя мимовiльно зажмурилась i знову широко розкрила очi. І тiльки тодi збагнула: та ж це волхв! Навстрiч iй вийшов волхв. Власне, з’явилася його голова i десниця, що тримала посох з тризубцем.

Решта тiла зникала в густому туманi, що був як мливо.

– Чого тобi треба, Голово? – зойкнула дiвчина. – Я не кликала тебе. Йди собi геть, бо менi чомусь… страшно.

У вiдповiдь Голова запитала:

– Ти Єфросинiя, галицька князiвна, дочка Ярослава?

– Так, – одказала вона не дивуючись, що вiн ii знае, – волхви все знають. – Я – Єфросинiя, галицька князiвна i дочка Ярослава Осмомисла. А ти ж хто?

Голова замiсть вiдповiдi звелiла:

– Готуйся! Твiй час настав.

Ми прийшли за тобою, князiвно.

І поряд тiеi Голови з’явилися ще двi такi ж. З туману виринули. Як iз бiлого млива. І кожна тримала в руцi палицю.

– Готуйся, готуйся, – пiдтвердили й вони. – Твiй час уже настав: маеш збиратися в далеку дорогу – до того життя, до якого ти й покликана…

А вранцi в Галич приiхали свати.

З’явившись в княжому теремi, низько вклонилися князевi галицькому.

– Ми – з Новгорода, який Сiверський.

Тому й князь наш прозиваеться новгород-сiверським…

Де той… Новгород, який ще й сiверський? Чи не на краю свiту, бува? В якiй глухоманi-тмутараканi?

Свати були вiд якогось князя на ймення Ігор…

– Який… Ігор? – клiпала, i синi ii очi були повнi подиву.

Вiдповiли:

– Той, котрий сiверський…

І тiеi ж митi вона… проснулась. З ляку, що тi волхви за нею приiхали. Вiд якогось Ігоря новгород-сiверського, що в якiйсь там… у якiйсь Тмутараканi.